Розділ 21

Максим

Після того, що я дізнався від Мирослави, здавалося, що світ навколо мене почав розсипатися на шматки. Відчуття, ніби всередині мене вирувала буря, яка готова зруйнувати все на своєму шляху. Ненависть, злість, і розпач змішалися в потужний коктейль, який заповнив моє тіло, роблячи мене нездатним до раціональних думок. Серце боліло так, ніби його намагалися розірвати на частини, а розум відмовлявся приймати цю жорстоку реальність. Душа жадала, щоб це було лише кошмаром, який ось-ось закінчиться.

Я ніколи не міг уявити, що моє кохання обернеться для мене таким жахом. Це найгірше, що могло статися в моєму житті, і я сам допустив, щоб це сталося. З одного боку, я мав ненависного батька, якого зневажав з дитинства, а з іншого — кохану дружину. Три роки тому… скільки їй було? Мої думки метушилися, і я почав обчислювати: вона була двадцятирічною дівчиною, а йому… сорок сім! Різниця у віці вражаюча — цілих двадцять сім років! Як вона могла таке допустити?

Батько… він завжди був мерзотою. І зараз я відчував, що в мені зростала паніка, бо мозок не хотів сприймати все це. Я повинен поговорити з ним і змусити його пояснити. А потім... Мирослава. Чи зможу я взагалі дивитися їй у вічі після всього цього? Чи зможу жити з нею, будувати майбутнє? Напевно, ні. Бо щоразу, коли я дивитимуся на неї, перед моїми очима буде цей образ — вона й мій батько, разом, обійняті, вона шепоче йому слова кохання, яких я так і не почув.

Зараз моя ненависть до батька на межі вибуху. Він зруйнував її здатність кохати, зруйнував наше з нею життя. Але тепер я зруйную його. У мене є дещо, що забезпечить йому довгі роки за гратами. Нехай згниє в тюрмі — саме там йому й місце.

Зібравшись із залишками сили, я зробив крок у темряву будинку, де на мене чекав не просто батько, а демон минулого, який отруїв моє життя. Зайшовши всередину й побачивши, як він розвалився на дивані, мов хазяїн життя, поглинаючи дим від чергової цигарки. Цей їдкий запах викликав в мене огиду, він буквально просочив моє дитинство, і саме через нього я вирішив ніколи не братися за цигарку. Проте зараз, попри цей запах і внутрішній вогонь ненависті, я змушував себе зберігати спокій — правду треба дізнатися.

— Чому саме Мирослава? — холодно запитав сідаючи навпроти на крісло, готовий до будь-якої відповіді.

— А я її не вибирав, вона сама до мене, як липка стрічка до мух прилипла, — відрубав він, не звертаючи на мене жодної уваги, затягуючись з усією байдужістю.

Це його зневажливе ставлення до неї розпалювало в мені нову хвилю гніву. Я ледве стримувався, аби не вирвати ту цигарку з його рук і не підпалити все навколо.

— І ти просто скористався тим, що вона була закохана? Грав на її почуттях? — вимовив я, вкладаючи в свої слова увесь свій гнів.

Він ледве посміхнувся, немов самовдоволений хижак, якого дратувала наївна жертва.

— Що ти від мене хочеш, Максиме? Те, що між нами щось було, нічого не означає. І взагалі, вона в ліжку, як колода, — зухвало кинув він, і я відчував, як у мене палали кулаки від бажання врізати йому.

— Не смій так говорити про неї! — крикнув я, і мої слова відлунювалися у просторій кімнаті, наповнюючи її ненавистю.

Він підвівся, глузливо усміхаючись, кинув недопалок у переповнену попільничку і підійшов ближче.

— І як воно, синку, спати з тією, що була з твоїм батьком? — його слова пронизали мене, як отруєний ніж.

Мить — і я вже не стримався. Мій кулак полетів до його обличчя, і я вклав в цей удар усю свою лють, увесь біль зради. Але це був лише початок. У наступну мить мене грубо схопили його люди, ті, хто завжди поруч, і тягнуть геть.

— Замкніть його в кімнаті! А то ще наробить дурниць, — наказав він, обтираючи кров із губи і дивився на мене злим поглядом.

Мене повели, як в’язня, руки в наручниках, і кинули у маленьку темну кімнату без вікон. Я відчував себе, як загнаний звір, але навіть це не зупиняло моїх думок про Мирославу.

Знайшовши куток з ліжком, я впав на нього, не відчуваючи навіть незручностей від наручників. Думки роїлися в голові: що сталося, що робити далі, як поговорити з Мирославою завтра. Ми повинні вирішити, як жити далі, хоча, якщо бути чесним із собою, я вже знав відповіді. Майбутнього в нас немає, і винні в цьому не лише батько чи вона — винен і я. Тепер лише питання: чи потрібно їй те майбутнє зі мною, яке вона вже сама зруйнувала?

Ідея покинути все і поїхати закордон здавалася мені все більш привабливою. Нова країна, нове життя, де я зміг би втекти від спогадів і болю, що переслідували мене тут. Раніше мене тримали лише сестра і Мирослава, але зараз, коли виявилося, що вона була коханкою мого батька, я не хочу більше її бачити. Це відкриття розбило мої ілюзії, залишивши по собі лише гіркий присмак зради. І як би я не намагався, не можу пробачити її.

Злість і розчарування кипіли в мені сильніше, ніж будь-коли. Якби ж Мирослава була просто чужою людиною, але вона була тією, кого я кохав. Батько ж завжди залишався тим, від кого можна було очікувати лише найгіршого. Але те, що Мирослава була вагітна від нього, а він змусив її зробити аборт, вразило мене до глибини душі. Як же мені хотілося, щоб це все було лише злим жартом, а не жорстокою реальністю. Я відчував, як ці думки розривали мене зсередини, змушуючи бажати вирвати своє серце, щоб більше не відчувати цей біль.

Я намагався знайти в собі сили, які б допомогли мені не зійти з розуму, як це сталося з моєю матір’ю. Ранок, що почався так спокійно і навіть обнадійливо, перетворився на справжнє пекло. Я пережив удар, який ледь не зламав мене, але поки що я стояв на ногах. Хоча душа моя залишилася розбитою. І навіть те, що батько замкнув мене в цій кімнаті, могло бути кращим рішенням, бо я розумів, що в стані емоційного вибуху міг наробити страшних речей. Ця ніч стане однією з найдовших у моєму житті. Як пережити її, не впустивши в голову темні думки, я не мав жодного уявлення.