Розділ 20

Мирослава

Зранку я прокинулася в обіймах Максима. Сонячне проміння м’яко падало на наші обличчя, ніби намагаючись зігріти нас ще більше. У голові досі вирували вчорашні події, але я намагалася тримати їх на відстані. Якою б солодкою не була ця ніч, тепер усе здавалося майже примарним.

«Чи можу я дозволити собі відчути все це знову?» — подумки запитала себе, відчуваючи легкий тремтіння на згадку про те, як Максим торкався мене. Його руки, міцні й водночас такі ніжні, мимоволі змушували мене забути про все на світі. Можливо, це й було його силою — умінням заглушити всі сумніви і страхи.

Прокинувшись, Максим подарував мені свою посмішку, від якої тануло навіть льодове серце.

— Доброго ранку, кохана! — весело вигукнув він, ніби вчорашня ніч була лише початком чогось більшого.

— Доброго... — відповіла я, ховаючи свою змішану емоції за тихим голосом.

Зібрати свій одяг, залишити цей момент позаду — здавалось правильним рішенням, але Максиму вдалося перехопити мене раніше, ніж я встигла зробити крок.

— Ти кудись поспішаєш? — його голос був теплим, спокусливим, і я відчувала, як мої плани починали розпадатися під тиском його присутності. 

Максим повільно почав цілувати моє тіло, і я відчула, як теплий жар починав розповсюджуватися зсередини, майже як відповідь на його дотики. Відчуття було настільки сильним, що я ледь могла тримати себе в руках. Кожен його дотик був точним і водночас несподіваним, наче він знав усі мої слабкі місця краще, ніж я сама. І з кожним новим рухом я все більше занурювалася в це море відчуттів, не бажаючи більше протистояти.

«Якщо це схоже на початок чогось нового, чи готова я до цього?» — запитала я себе, коли він знову і знову доводив мене до межі. Але всі мої думки розчинилися в теплі його тіла, у силі його обіймів. Я відчула, як внутрішній голос затихав, поступаючись місцем хвилям насолоди. З Максимом я не просто отримувала фізичне задоволення — він був тим, хто давав мені відчуття, що можливо я заслуговувала на щось більше, на щось справжнє. І хоча цей момент був лише фрагментом чогось більшого, я знала, що він залишиться зі мною назавжди.

Судячи з реакції Максима, яка відчувалася в кожному його русі, він насолоджувався цим не менше, ніж я. Кожен поштовх наближав мене до межі, за якою все вибухала яскравим феєрверком, заповнюючи тіло хвилями приємних відчуттів. І ось, ще одна хвиля накотилася, перетворюючись на потужний вибух, що змушував мене повністю розчинитися в цьому моменті.

Ми продовжували цілуватися, обійматися, ніби намагаючись закарбувати цей момент у пам'яті. Через кілька хвилин Максим вирішив одягнутися і збиратися на роботу. Я спостерігала за кожним його рухом, милуючись тим, як він це робить, ніби він є частиною чогось більшого. Потім його очі знову зустрілися з моїми, і ми обидва знали, що цей момент означав більше, ніж здавалося. Ми разом пішли до кухні, вперше готуючи сніданок як пара.

Але в моєму серці щось тріснуло. Крига, яку я намагалася зберегти, дала тріщину. І тепер я розуміла, що вона може розколотися і розтанути будь-якої миті. Це не те, що я хотіла. Я прагнула тримати все під контролем, але як можна опиратися, якщо тіло само тягнеться до нього, як до магніту? Що ж із моєю обіцянкою? Усе провалено! Я планувала мучити його два місяці, але сама здалася. Я більше не дам обіцянок — не йому, не собі. Як можна виконати обіцянку, якщо я навіть перед собою не змогла її дотриматися? Цікаво, до чого призведе ця невиконана обіцянка: до кохання чи страждання?

Закінчивши всі справи в компанії, я зібралася йти додому, щоб  привести себе до ладу перед поїздкою до батька Максима. Поки я йшла в напрямку до торгового центру, краєм ока помітила В'ячеслава. Це вже не смішно! Чому він знову тут? Що за гру він затіяв?

— В’ячеславе, я тебе бачу, виходь! — крикнула я, намагаючись стримати обурення. Мені вже набридли ці приховані спостереження.

— О, Миро! А я тут просто повз проходив! — вигукнув він, намагаючись посміхнутися, але його погляд нервово ковзнув по мені.

— Свою вермішель будеш вішати комусь іншому! — не стримала свого роздратування. — Навіщо ти слідкуєш за мною?

В’ячеслав зітхнув, ніби це запитання втомило його більше, ніж мав би дозволити собі показати.

— Твоя мама хвилюється за тебе, тож наказала слідкувати за тобою, — випалив він, але я чула у його словах щось більше, ніж просто турботу.

Він навмисно приплів сюди маму. Хитрий, як завжди.

— А чесно?!

— Чому я жодного разу не бачив тебе поруч із Максимом?! Може, шлюб це твоя брехня? Або ж у вас фіктивний шлюб, — його голос став твердішим, серйозним, а в очах з'явився вогник напруження.

Від цього погляду стало трохи не по собі, ніби він був готовий почути щось, чого боявся. Я збиралася відповісти, але відчула, як хтось став позаду мене.

— А яке тобі діло до нашого шлюбу?! — голос Максима прозвучав різко і впевнено.

Я здригнулася, бо навіть не почула, коли він підійшов. В’ячеслав кинув на мене погляд, наповнений прихованим обуренням.

— Мені особисто ніякого діла до цього немає! Але Тетяна Миколаївна стверджує, що у вас фіктивний шлюб, — його слова пролунали як виклик, і я бачу, як його губи стискалися від злості.