Розділ 19

Мирослава

Після обіду я вийшла з офісу першою, серце все ще стукало в ритм того, що сталося в кабінеті. Максим пообіцяв забрати мене за торговим центром. Відчуття, що він грає зі мною, не полишало мене. Я ж дала собі слово не закохуватися так легко! І що тепер? Зробити вигляд, що все під контролем? Але цей контроль ставав усе більш примарним, коли поруч з’являвся він. Коли під’їхав автомобіль Максима, всі мої думки розсіялися, наче вітер розвіяв хмари. Сіла до салону, намагаючись тримати посмішку під контролем, але вона вперто залишалася на моїх губах.

— Спочатку додому, а потім до сестри? — його голос був спокійним, але в погляді читалася певна наполегливість.

Я кивнула, приховуючи очі десь у вікні. Чому ж мої щоки знову червоніють? Тіло наче жило окремо від розуму, граючи в свою дивну гру. Повернувшись додому, я швидко піднялася до своєї кімнати, щоб сховатися у звичній рутині. Душ, фен, стрілки на очах. Улюблена синя сукня, що облягала фігуру, і білі кеди, що додавали легкості образу. Максим з'явився біля входу через тридцять хвилин, і його зовнішній вигляд приголомшив мене. Не строгий костюм чи сорочка, а сірий спортивний костюм, який не залишав багато місця для уяви. Я знову відчула, як втрачала контроль над собою, але зібрала всю волю, щоб не видати своїх почуттів.

— Тобі пасують спортивні костюми, — вимовила я, намагаючись не показати, як сильно мене вразив його вигляд.

— А тобі синій колір до твоїх блакитних очей, — відповів він, і я не змогла стримати посмішку.

— Дякую, — прошепотіла я, відчуваючи, як це просте слово набувало нового значення в нашій грі.

— Поїхали, а то Назар із Соломією вже зачекалися, — він обійняв мене за плечі, і цей жест був таким природним, ніби ми завжди були близькі.

— А чоловік Соломії не буде з нами? — запитала я, намагаючись з’ясувати всі деталі.

— Ні, він у відрядженні, — відповів Максим, і його голос раптом став серйозним, немов нагадування про те, що не все так просто в цьому вечорі.

Максим завів двигун, і ми вирушили в дорогу. Мої думки плуталися, розсіювалися, але тримати обличчя доводилося. Приблизно через двадцять хвилин ми під'їхали до двоповерхового будинку, що виглядав надзвичайно вишукано. «Непогано живе Соломія,» — промайнуло в голові. Будинок випромінював достаток і благополуччя, але водночас здавався мені чужим. Вийшовши з машини, Максим взяв мене за руку. Ледь помітні мурашки пробігли по шкірі, і я не могла зрозуміти, чи це від вітру, чи від його дотику.

Соломія зустріла нас на порозі з теплою, щирою посмішкою. Обійняла мене, ніби стару подругу, а потім міцно притулилася до Максима, так, наче вони не бачилися рік, хоча минув лише тиждень. Увійшовши до будинку, я відразу побачила Назара, що зручно влаштувався на дивані. Він привітався перший, і я відповіла, намагаючись не дати зрозуміти, що почуваюся тут дещо незручно. Через кілька хвилин Соломія повернулася з маленькою Зоряною на руках. Ця дівчинка була настільки милою та тендітною, що моє серце відразу наповнилося теплом.

— Ти не проти, якщо я трохи поняньчуся з нею? — запитала я, взявши Зоряну за крихітну ручку, і відчула, як всередині мене прокидається щось несподівано ніжне.

— Звісно! — радісно відповіла Соломія, передаючи мені малечу. Максим уважно спостерігав за цим, і через мить підійшов ближче.

— Ти була б чудовою мамою, — прошепотів він мені на вухо, а його руки почали обережно бавитися з Зоряною на моїх руках.

Я намагалася не показати, як сильно мене зачепили ці слова, і відповіла з легкою іронією:

— Ну, ось коли закохаєш мене в себе, тоді й побачимо.

Максим посміхнувся, але в його очах промайнуло щось серйозне. Він відійшов до Соломії, і вони почали щось обговорювати, поки Назар вийшов з кімнати, щоб поговорити по телефону. Я залишилася сама з маленькою Зоряною, її веселий сміх розвіював усі мої сумніви, і я насолоджувалася кожною хвилиною з нею. Але через деякий час я помітила, що малечі потрібно змінити підгузок.

— Соломіє, здається, Зоряні вже час змінити підгузок, — промовила я, підійшовши до неї.

— Давай, я заберу її і зроблю все, — відповіла Соломія, простягаючи руки, щоб взяти доньку.

Я зробила крок назустріч і, всміхаючись, запропонувала:

— А може, навчиш мене? Думаю, в майбутньому мені це знадобиться.

Я намагалася не дивитися на Максима, не хотіла бачити його реакцію, щоб не дати своїм емоціям взяти гору. Соломія з легкою усмішкою погодилася, і ми разом пішли до дитячої. Щойно ми увійшли, вона несподівано запитала:

— А ви з Максом коли плануєте дітей?

Це питання застало мене зненацька, і я відчула, як хвиля хвилювання прокотилася всередині.

— Можливо, через пару місяців… Подивимось, як складеться, — відповіла я спокійно, хоча всередині все тремтіло.

— Я впевнена, Максим не проти, та й ти, здається, вже хочеш дітей, — сказала вона, посміхаючись, і поклала Зоряну на ліжечко.

Її слова залишили після себе незгладимий слід, змушуючи мене замислитися про те, що ж далі...

Я не знала, що сказати в таку мить, і лише натягнула на обличчя посмішку. Так, я хочу дітей, але не була готова уявити Максима в ролі батька. Ми одружені лише тиждень, але він уже став частиною мого життя настільки, що важко уявити себе без нього. У мені вирувала ціла буря почуттів, яких я раніше ніколи не відчувала. Що зі мною відбувається? Невже це слабкість? І як тепер не піддатися цим почуттям, коли серце, здається, вже вибрало своє?