Розділ 19

Мирослава

Після обіду я вийшла з офісу першою, серце все ще стукало в ритм того, що сталося в кабінеті. Максим пообіцяв забрати мене за торговим центром. Відчуття, що він грав зі мною, не полишало мене. Я ж дала собі слово не закохуватися так легко! І що тепер? Зробити вигляд, що все під контролем? Але цей контроль ставав усе більш примарним, коли поруч з’являвся він. Коли під’їхав автомобіль Максима, всі мої думки розсіялися, наче вітер розвіяв хмари. Я сіла до салону, намагаючись тримати посмішку під контролем, але вона вперто залишалася на моїх губах.

— Спочатку додому, а потім до сестри? — його голос був спокійним, але в погляді читалася певна наполегливість.

Я кивнула, приховуючи очі десь у вікні. Чому ж мої щоки знову червоніють? Тіло наче жило окремо від розуму, граючи в свою дивну гру. Повернувшись додому, я швидко піднялася до своєї кімнати, щоб сховатися у звичній рутині. Душ, фен, стрілки на очах. Улюблена синя сукня, що облягала фігуру, і білі кеди, що додавали легкості образу. Максим з'явився біля входу через тридцять хвилин, і його зовнішній вигляд приголомшив мене. Не сорочка чи діловий костюм, а сірий спортивний костюм, який не залишав багато місця для уяви. Я знову відчула, як втрачала контроль над собою, але зібрала всю волю, щоб не видати своїх почуттів.

— Тобі пасують спортивні костюми, — вимовила я, намагаючись не показати, як сильно мене вразив його вигляд.

— А тобі синій колір до твоїх блакитних очей, — відповів він, і я не змогла стримати посмішку.

— Дякую, — прошепотіла я, відчуваючи, як це просте слово набувало нового значення.

— Поїхали, а то Назар із Соломією вже зачекалися, — він обійняв мене за плечі, і цей жест був таким природним, ніби ми завжди були близькі.

— А чоловік Соломії не буде з нами? — запитала я, намагаючись з’ясувати всі деталі.

— Ні, він у відрядженні, — відповів Максим, і його голос раптом став серйозним, немов нагадування про те, що не все так просто в цьому вечорі.

Максим завів двигун, і ми вирушили в дорогу. Мої думки плуталися, розсіювалися, але тримати обличчя доводилося. Приблизно через двадцять хвилин ми під'їхали до двоповерхового будинку, що виглядав надзвичайно вишукано. «Непогано живе Соломія,» — промайнуло в голові. Будинок випромінював достаток і благополуччя, але водночас здавався мені чужим. Вийшовши з машини, Максим взяв мене за руку. Ледь помітні мурашки пробігли по шкірі, і я не могла зрозуміти, чи це від вітру, чи від його дотику.

Соломія зустріла нас на порозі з теплою, щирою посмішкою. Обійняла мене, ніби стару подругу, а потім міцно притулилася до Максима, так, наче вони не бачилися рік, хоча минув лише тиждень. Увійшовши до будинку, я відразу побачила Назара, що зручно влаштувався на дивані. Він привітався перший, і я відповіла, намагаючись не дати зрозуміти, що почуваюся тут дещо незручно. Через кілька хвилин Соломія повернулася з маленькою Зоряною на руках. Ця дівчинка була настільки милою та тендітною, що моє серце відразу наповнилося теплом.

— Ти не проти, якщо я трохи поняньчуся з нею? — запитала я, взявши Зоряну за крихітну ручку, і відчула, як всередині мене прокинулося щось несподівано ніжне.

— Звісно! — радісно відповіла Соломія, передаючи мені малечу. Максим уважно спостерігав за цим, і через мить підійшов ближче.

— Ти була б чудовою мамою, — прошепотів він мені на вухо, а його руки почали обережно бавитися з Зоряною на моїх руках.

Я намагалася не показати, як сильно мене зачепили ці слова, і відповіла з легкою іронією:

— Ну, ось коли закохаєш мене в себе, тоді й побачимо.

Максим посміхнувся, але в його очах промайнуло щось серйозне. Він відійшов до Соломії, і вони почали щось обговорювати, поки Назар вийшов з кімнати, щоб поговорити по телефону. Я залишилася сама з маленькою Зоряною, її веселий сміх розвіював усі мої сумніви, і я насолоджувалася кожною хвилиною з нею. Але через деякий час я помітила, що малечі потрібно змінити підгузок.

— Соломіє, здається, Зоряні вже час змінити підгузок, — промовила я, підійшовши до неї.

— Давай, я заберу її і зроблю все, — відповіла Соломія, простягаючи руки, щоб взяти доньку.

Я зробила крок назустріч і, всміхаючись, запропонувала:

— А може, навчиш мене? Думаю, в майбутньому мені це знадобиться.

Я намагалася не дивитися на Максима, не хотіла бачити його реакцію, щоб не дати своїм емоціям взяти гору. Соломія з легкою усмішкою погодилася, і ми разом пішли до дитячої. Щойно ми увійшли, вона несподівано запитала:

— А ви з Максом коли плануєте дітей?

Це питання застало мене зненацька, і я відчула, як хвиля хвилювання прокотилася всередині.

— Можливо, через пару місяців… Подивимось, як складеться, — відповіла я спокійно, хоча всередині все тремтіло.

— Я впевнена, Максим не проти, та й ти, здається, вже хочеш дітей, — сказала вона, посміхаючись, і поклала Зоряну на ліжечко.

Її слова залишили після себе незгладимий слід, змушуючи мене замислитися про те, що ж далі...

Я не знала, що сказати в таку мить, і лише натягнула на обличчя посмішку. Так, я хочу дітей, але не була готова уявити Максима в ролі батька. Ми одружені лише тиждень, але він уже став частиною мого життя настільки, що важко уявити себе без нього. У мені вирувала ціла буря почуттів, яких я раніше ніколи не відчувала. Що зі мною відбувається? Невже це слабкість? І як тепер не піддатися цим почуттям, коли серце, здається, вже вибрало своє?