Розділ 16

Мирослава

Прокинувшись зранку, я швидко почала свій день — сьогодні на мене чекає важлива співбесіда, і я не маю часу на дрібниці. Вирішивши зробити сніданок не тільки собі, а й Максиму, я швидко приготувала яєчню та накидала собі в тарілку. Коли все було готово, я пішла чистити зуби, залишивши тарілку на столі.

Повернувшись, я застала Максима, який вже сидів за столом і спокійно їв мій сніданок. Я лише глянула на нього, майже без емоцій, і сіла поруч.

— Як, смачно? — запитала я, більше з ввічливості, ніж з цікавості.

— Так, дуже смачно, — відповів він з усмішкою. — Ти добре вмієш готувати.

— Їж на здоров'я, — сказала я байдужим тоном. — Я туди отрути додала, знала ж, що ти цю тарілку забереш.

Максим удавано закашлявся, а я лише ледь помітно всміхнулася. Вставши зі стільця, я простягнула руку:

— Дай мені ключі від будинку. Мені пора збиратися на співбесіду.

Він мовчки підійшов до свого піджака, витягнув ключі й кинув їх мені. Я спритно їх зловила і пішла до своєї кімнати. Після тридцяти хвилин зборів Максима вже не було вдома. В останню хвилину я зайшла на кухню попити води і помітила на столі записку біля немитої тарілки. Я байдуже взяла тарілку, поставила її в раковину, а записку, не читаючи, кинула в сумку. Часу на зайве немає — мене чекає співбесіда.

Зачинивши хвіртку, я опинилася на вулиці й раптом зрозуміла, що поняття не маю, куди йти. Нове місце, нові орієнтири, а часу на роздуми обмаль. Навколо було тихо, лише на горизонті з’явилася жінка. Не гаючи часу, я вирішила звернутися до неї.

— Доброго ранку! Ви не підкажете, як дістатися до зупинки? — запитала я, намагаючись звучати впевнено, хоча насправді відчувала деяку розгубленість.

— Доброго ранку! — відповіла вона тепло. — Повернете за тим будинком, а далі прямо — там і зупинку побачите.

— Дякую! — вигукнула я, швидко рушаючи вказаним шляхом.

Швидка хода не допомогла мені уникнути відчуття, що я вже запізнююся. Підійшовши до зупинки, я оглянулася в пошуках таксі. І тут побачила знайоме авто, від якого мене наче обдало холодом. Водій, помітивши мене, вийшов з машини, і, на мій превеликий жаль, це був В’ячеслав. Як він тут опинився? І чому саме зараз? Ці питання нависли над моїми думками, але я не показала жодних емоцій.

— Тебе підвезти? — спокійно запитав В’ячеслав, оглядаючи мене пильним поглядом.

— Так, якщо не складно, — байдуже відповіла я, підходячи до авто.

Сівши в машину, я відчула його погляд, який затримався на обручці на моєму пальці. Аби уникнути зайвих розмов, я дістала з кишені листок, який залишив мені Максим. Пробігши очима текст, я ледь стримала усмішку: «Кохана, дякую за сніданок! Він був дуже смачний! Вибач, що не помив тарілку і не відвіз тебе — дуже поспішав. Увечері виправлюсь, цілую!» Останнє слово змусило мене відчути легкий рум’янець на щоках.

В’ячеслав мовчав, але його присутність натягувала атмосферу в салоні. Я акуратно сховала записку до потайної кишені сумки. Це був не просто клаптик паперу, а маленька частинка чогось справжнього, чогось, що я не готова була втратити, навіть якщо зараз це виглядало трохи наївно.

Останнім часом я поводилася не найкраще, але Максим все витримував — ось що означає справжнє кохання. В машині В’ячеслава ці думки враз відсунули на другий план реальність. Його погляд проникав крізь мене, але я продовжувала заглиблюватися в спогади. Та ніч була помилкою, найгіршою з можливих. Якби Максим про це дізнався, я б не витримала його погляду — сором просто б спопелив мене на місці. Треба приборкувати своїх внутрішніх демони, інакше ці ігри з вогнем обернуться проти мене.

— Я чув, ти одружилася! Вітаю! — голосно вигукнув В’ячеслав, вириваючи мене з роздумів.

— Висадиш мене біля торгового центру, — коротко відповіла я, намагаючись тримати холодний тон.

— Так, — відказав він сухо.

На мить захотілося сказати йому: «А я ж попереджала, що вийду заміж за іншого, а ти не вірив». Але я стрималася, втупившись у дорогу перед собою. Коли ми під'їхали до торгового центру, я дістала з кишені сотню і залишила її на сидінні.

— Дякую, що підвіз! Не забудь забрати гроші! — кинула, швидко виходячи з машини й зачинивши двері.

В’ячеслав вийшов з автомобіля й продовжував дивитися на мене, але я не зупинилася. Пройшла за ріг будівлі і, впевнившись, що він мене не бачить, швидко рушила до потрібної адреси. Зайшовши всередину, почала шукати поглядом ліфт, не зупиняючись навіть на думці про його присутність. Мої підбори цокотіли по плитці, а я намагалася відключитися від усього, але цей глухий звук ліфта повернув мене до реальності.

Двері відчинилися, і в ліфт зайшов Максим. Серце почало прискорено битися, але я залишилася спокійною. Я сховалася за високим чоловіком, сподіваючись, що Максим мене не помітив. Ліфт зупинився на потрібному мені поверсі, і я помітила, як він вийшов. Щоб уникнути зустрічі, вирішила піднятися на поверх вище, а потім спуститися сходами. Зайшла до стійки реєстрації, налаштувавшись на співбесіду, яка вже за декілька хвилин визначить моє майбутнє.

— Я прийшла на співбесіду! Мене звати Мирослава Макарець, — оголосила впевнено, дивлячись на жінку за стійкою.