Розділ 15

Мирослава

Ось настав той момент! Сьогодні я стану дружиною Максима. У моїх мріях все було зовсім інакше, майже як у кожної дівчини. Я закохаюся в хлопця, який зізнається мені у коханні, зробить пропозицію, в нас буде чудове весілля, на мені буде чарівна пишна сукня. А що в мене є! Мама зі мною не говорить, пропозицію мені не зробили і сукні пишної в мене немає.

Думки про те, що могло б бути, поглинули мене, коли раптом дверний дзвінок перервав мої роздуми. Я кинулася до дверей і відчинила їх. На порозі стояв кур'єр з величезною коробкою.

— Доброго ранку! Ви Мирослава Макарець? — ввічливо запитав він, поглянувши на мене.

— Так, це я, — відповіла я, намагаючись зрозуміти, що це за сюрприз.

— Ця коробка для вас.

Мене переповнювала цікавість. Коробка була великою, і я одразу попросила кур'єра занести її на кухню. Коли він заніс коробку, я підписалася за отримання посилки та подякувала йому.

Оглянувши коробку, усмішка розквітла на моєму обличчі, коли я побачила ім'я відправника. Я відкрила коробку саме в той момент, коли мама увійшла до кухні. Вона підійшла до мене та сіла за стіл, а я, не стримуючи хвилювання, швидко витягнула з коробки білу сукню і поспішила до дзеркала. Я захоплено дивилася на своє відображення, порівнюючи його з сукнею, і майже не змогла стримати радісне зітхання. Сукня була просто неймовірною! Я вирішила приміряти її, і мама, помітивши мою захопленість, допомогла мені. Її сльози радості та захоплення підтверджували, що я виглядала феєрично.

Поки я милувалася своїм виглядом у дзеркалі, мама дістала з коробки білі туфлі на підборах і невелику коробочку з сережками та намистом. Вона подала їх мені, намагаючись стримати свої емоції, але все ж таки не змогла стримати сльози. Надівши сережки та намисто, я відчула, як кожна деталь гармонійно доповнювала  мій образ. Погляд мами, сповнений розчулення та гордості, був найкращим підтвердженням того, що я виглядала просто чудово.

— Твій Максим постарався на славу. Ось яку красунечку з моєї донечки зробив, — промовила вона з ніжністю в голосі, хоча я не могла не помітити її натяк на «твій Максим». 

Колись я б заперечила, стверджуючи, що він не мій, але сьогодні все зміниться. Сьогодні він стане моїм чоловіком, і в маминих словах більше правди, ніж мені хотілося б визнавати. Однак я ще не готова повністю прийняти цю нову реальність.

Накрутивши волосся та нанісши легкий макіяж, я завершила свій образ. У дзеркалі відображалася ідеальна наречена — ідеальна, але тільки в очах оточуючих. Для мене це було лише фікцією, що, втім, не могло зіпсувати мого настрою.

Максим з'явився о десятій годині ранку, бездоганно одягнений: чорний піджак і штани, білосніжна сорочка, чорна краватка. Він передав мені в руки букет нареченої. Мама глянула  на нас.

— Благословляю вас, дітки! — зворушливо промовила вона, обійнявши мене спершу, а потім і Максима.

— Ви не хочете поїхати з нами? — запитав Максим, ніжно дивлячись на маму.

— Ні, їдьте ви двоє, — відповіла вона, і я побачила, як її очі знову засяяли від сліз, цього разу сліз радості й гордості, змішаних з ноткою печалі, яку важко було приховати.

Я обійняла маму востаннє, намагаючись заспокоїти її, хоча сама була на межі. Коли ми вийшли з під'їзду, мої очі мимоволі ковзнули до Максима. Його погляд був непроникний, але в ньому відчувалася прихована ніжність.

— Дякую тобі за сукню, прикраси та туфлі, — тихо промовила я, ховаючи свій погляд, боячись зустрітися з його очима.

— Це хоч і фіктивний шлюб, але нареченою ти повинна бути справжньою, — його голос був спокійним, але в ньому відчувалося щось більше.

Його погляд пронизував мене наскрізь, а потім він мовчки відкрив двері автомобіля.

Дорога пройшла в тиші. Це стало нашою мовчазною традицією: Максим зосереджено стежив за дорогою, а я плуталася в думках. Мені здавалося, що якщо б я знала, що чекає попереду, то ніколи б не погодилася на це. Але тепер відступати було нікуди.

Коли ми нарешті приїхали, Максим, як завжди, відкрив двері та простягнув руку. Дотик його руки викликав у мене хвилю емоцій, що пробіглися по всьому тілу, залишаючи мурашки на шкірі. Щоки почервоніли, і я намагалася приховати свої відчуття.

Біля РАЦСу на нас вже чекали свідки. Дівчина, трохи старша за Максима, і хлопець, схожий на його ровесника. Підійшовши ближче, Максим представив мене:

— Мирославо, це моя сестра Соломія.

— Рада познайомитися з дівчиною, яка змогла заполонити серце мого брата, — промовила Соломія з такою теплотою. Її обійми були щирими, а слова — втішними.

— Мені також дуже приємно з тобою познайомитися! Максим багато хорошого про тебе розповідав, — сказала я, трохи прикрасивши реальність, аби не зіпсувати образ Максима в очах його сестри.

А сестра, бачу, вже народила. Цікаво, кого вона народила? Мені б хотілося побачити малюка — діти такі милі.

— Соломіє! Максим казав, що ти вагітна. Хто у вас народився? — запитала я з веселим ентузіазмом.

— Донечка Зоряна! Їй вже три тижні, — відповіла вона з гордістю в голосі.

Я подумала про те, як важко їй, напевно, залишати таку маленьку крихітку. Це ж викликає нестерпний сум.