Розділ 14

Мирослава

Зранку мені зателефонував Максим, попросивши зустрітися, але я була налаштована залишитися вдома. Нехай чекає, скільки завгодно — я нікуди не піду. Через годину пролунав дверний дзвінок. Я підійшла до дверей, впевнена, що там буде В’ячеслав, знову намагатиметься вмовити мене вийти за нього. Але коли я відкрила двері, переді мною стояв зовсім не він.

— Ну, привіт, красуне! — вигукнув Максим і, не чекаючи на моє заперечення, підхопив мене на плече.

— Слухай, ти нічого не сплутав? Я тобі не мішок з картоплею, щоб так мене виносити з під’їзду! — обурено вигукнула я, почавши бити кулаками по його спині.

— Мирославо, заспокойся! Ти ж сама не захотіла зі мною зустрітися, тож іншого способу як витягнути тебе з квартири в мене немає, — промовив він, ймовірно посміхаючись. Я не могла цього бачити, але була впевнена в його усмішці.

— А твоя дівчина, з якою ти за ручки ходиш? Вона не буде проти, що ти ось так чужих дівчат на плечі виносиш?

— Яка ще дівчина?! Що ти говориш? — тон його голосу був настільки здивований, що я подумала, що він дійсно не розуміє, про що я.

Але я бачила все на власні очі вчора, і для повної картини не вистачало тільки поцілунку. Можливо, він і був, але я поїхала занадто рано, не дочекавшись цього видовища.

— Я бачила тебе вчора в парку, як ти прогулювався з дівчиною за руки. І не намагайся сказати, що це була твоя сестра або подруга! Я на таке не поведуся! — з докором сказала я, і Максим обережно поставив мене на землю.

— Все сказала, тепер можу я щось сказати? Та дівчина не моя сестра, — відповів Максим, дивлячись мені прямо в очі.

— Тоді хто вона? — запитала я, шукаючи у нього пояснення.

— О, бачу, хтось у нас ревнує, — з усмішкою промовив він.

— Не ревную! Ми ж друзі. Але я б не хотіла спілкуватися з хлопцем, у якого є дівчина, — з серйозним виразом обличчя пояснила я.

— В мене немає дівчини, але можливо скоро з’явиться дружина, — промовив він так спокійно, що мене раптом кинуло в жар.

— Ти одружуєшся! На кому? — вражено запитала я, округлюючи очі.

— На тобі! — вигукнув він так природно, що я ледь не подавилася власною слиною.

— В сенсі, на мені! — вигукнула я, розширюючи очі і рот від здивування.

— Мирославо, ти як моя найкраща і найліпша подруга, повинна мені допомогти і стати моєю фіктивною дружиною. Але про наш фіктивний шлюб повинні знати лише ти та я.

Він що, зовсім з розуму зійшов? Яка ще фіктивна дружина! Ніякою фіктивною дружиною я не буду! Не таким я уявляла свій перший шлюб. Ще й фіктивний!

Він дивився на мене серйозно, ніби чекаючи, що я зараз щось скажу, а я, від розгубленості, навіть не знала, з чого почати.

— Тепер розкажи мені, навіщо тобі фіктивна дружина? — спитала я, намагаючись бути максимально серйозною.

— Мій батько справжній тиран і деспот. Він дав мені місяць на одруження. Якщо я не знайду собі наречену за цей час, він вибере її сам і нав’яже мені, — відповів Максим, відвертаючи погляд на дорогу.

— Ти що, жартуєш? В двадцять першому столітті хіба хтось має право змушувати тебе одружуватися на іншій без твоєї згоди? — вигукнула я, не стримуючи обурення.

— Ти погано знаєш мого батька. Він уже так одружив мою сестру!

Я мовчала, слова просто не знаходилися. Невже нічого не можна зробити? І фіктивний шлюб зі мною — це єдине рішення?

— Невже все настільки погано? — запитала я, піднімаючи брову і вдивляючись у Максима.

— То ти мені допоможеш, чи ні? — відповів він, не відводячи погляду.

— Можна я подумаю і дам тобі відповідь завтра? Мені ніколи не пропонували стати фіктивною дружиною! — я кинула на нього розгублений погляд.

— Звісно, подумай. Якщо погодишся, напишеш, а якщо ні — не пиши, — промовив Максим, і його голос був таким сумним, що мені навіть захотілося якось підняти йому настрій.

— Дивись, що я знайшла! — сказала я, намагаючись зберегти веселий тон, і витягнула фотокартку, яку я роздрукувала з його соціальної мережі.

— Звідки це у тебе? — здивовано запитав Максим, розглядаючи світлину.

— З твоєї соціальної мережі, — з усмішкою відповіла я.

— А іншого фото не було? Тільки те, де я з прищами?! — невдоволено вигукнув він, передаючи мені світлину.

— Цілком нормальне фото! Гидке каченя, яке перетворилося на прекрасного лебедя, — сказала я, жартівливо штовхнувши Максима.

— Ідеальне поєднання! — незадоволено буркнув він.

— Вибач! Це перше, що спало на думку. А хто ця гарна жінка поруч із тобою? — поцікавилася я, поглянувши на нього.

— Моя мама. Це єдине наше спільне фото. Тоді, наші стосунки ще були нормальні. А потім, коли вона дізналася про зраду батька з іншою молодою дівчиною, вона наче з глузду з'їхала. Хотіла вбити і мене, і сестру.

Ось це так, сімейка у Максима! Сподіваюся, хоч сестра не така...

— Ого, це серйозно! І де вона тепер? — запитала я, намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя.