Розділ 13

Мирослава

Вже два тижні я не бачила Максима, і він навіть не навідувався до мого кіоску, який я зрештою вирішила продати. Відсутність Максима не викликала у мене сильних емоцій, але я відчувала, що його мені бракує. Нещодавно в нашому місті відкрився новий офіс, і колись батьки наполягли, щоб я спробувала себе в ролі офіс-менеджера. Я погодилася, працювала на цій посаді, але все це закінчилося сумною історією: роман із босом, розбите серце і втрачене ненароджене життя. Як важко про це згадувати! Якби не він, зараз у мене могла б бути дитина, якій би виповнилося вже два з половиною роки. Але тепер у мене нове життя, де немає місця для цього болю, і я твердо вирішила більше ніколи не дозволю собі закохатися.

Зникнення одного залицяльника швидко змінилося появою іншого. Максим зник, але В’ячеслав вирішив зайняти його місце. Проте, якщо Максим поводився обережно, то В’ячеслав не приховував своїх намірів. Його руки, які так і прагнули доторкнутися до мене, викликали тривогу. З кожною його появою я відчувала, як зростала напруга, і що ось-ось у когось із нас зірве дах. Але я не могла дозволити, щоб це сталося. Я повинна терміново щось придумати, аби зупинити В’ячеслава, який знову з’явився під приводом принести книгу для мами. Та я знала, що його справжня мета – це я.

— Привіт, Мирочко! Як там твій хлопець, не з’явився ще? — з єхидною посмішкою кинув В’ячеслав, пильно вдивляючись мені в очі.

— Мені немає про що з тобою говорити, — відповіла я різко, схопивши свою джинсову куртку. Я вже була готова піти, щоб не чути більше його.

Але мама, раптово схопивши мене за руку, змусила зупинитися. Я кинула на неї здивований погляд, очікуючи на пояснення.

— Сядь! — її голос був твердий, а погляд майже наказовий.

— Що знову? — закотивши очі, я неохоче сіла на стілець.

Мама промовила, ніби прирікаючи мене:

— Мирочко, ти повинна вийти заміж за Славика, — її слова прозвучали настільки різко, що мене відразу охопив холодний піт.

— Мамо, ти що, з глузду з’їхала? Яке одруження? Це В’ячеслав тебе підмовив! — я знову підвелася, але її рука, мов залізний обруч, змусила мене повернутися на місце.

— Послухай мене! — її голос був суворий і непримиренний. — Тобі пора створювати свою сім’ю, народити дітей.

Від її егоїстичного тону мене охопила злість.

— Вибач, мамо, але я не бачу тут людини, з якою б захотіла створити сім’ю! — я кинула презирливий погляд у бік В’ячеслава.

— Славо, подумай добре! — втрутився В’ячеслав, нахабно дивлячись на мене своїм огидним поглядом.

— Яка я тобі Слава?! Я Мирослава! І не смій скорочувати моє ім’я! — я зірвалася на крик, відчуваючи, як від його слів у роті пересохло. Налила собі води і жадібно випила.

— Мамо, я ніколи не одружуся з В’ячеславом! — вигукнула я твердо, підводячись зі стільця. — І краще не витрачай свої сили на марні надії.

З цими словами я рішуче попрямувала до виходу, відчуваючи, як усередині зростало непохитне бажання бути вільною від цього нав’язливого контролю.

За ці два тижні я встигла навіть скучити за Максимом. Його відсутність залишила порожнечу, яку важко було ігнорувати. Він був для мене не лише хорошим другом, але й тією тихою підтримкою, яка завжди покращувала настрій, навіть коли ми майже не розмовляли. Часом я думала, що, можливо, він зник через нашу останню сварку, або з ним щось сталося. Ці думки не давали мені спокою. Треба було перевірити, чи все з ним гаразд, тим більше, що він жив зовсім недалеко.

Коли я дійшла до його під’їзду, перше, на що звернула увагу, — це порожнє місце на стоянці, де він ставив свій автомобіль. Серце похололо: його не було вдома. Зітхнувши з розчаруванням, я розвернулася, щоб піти назад.

— Мирославо! — почула я раптом знайомий голос і обернулася.

Переді мною стояв Максим, і серце відразу затріпотіло від радості.

— Максим! Нарешті я тебе побачила! — я кинулася йому в обійми, відчуваючи, як радість наповнювала мене зсередини.

Але він тримався відсторонено. Його обличчя було серйозним, і навіть в обіймах я не відчула тієї теплоти, яку очікувала.

— Де ти був усі ці два тижні? — запитала я, відійшовши від нього, намагаючись приховати розчарування.

— Був трохи зайнятий роботою. А ти до мене приходила? Скучила? — він вимовив ці слова сухо, без жодної усмішки.

Його тон і байдужий погляд збентежили мене. Можливо, він взагалі не радий мене бачити? В його очах не було звичної теплоти, і ця зустріч уже не здавалася такою радісною.

— Ні, я не скучила, просто вирішила перевірити, де ти зник, — відповіла я, намагаючись звучати впевнено, хоча всередині все переверталося від хвилювання.

— Зрозуміло. Зустрінемося завтра, у мене є для тебе пропозиція. Але зараз вибач, я поспішаю, — його слова прозвучали різко, і він навіть не поглянув на мене, коли говорив.

— Яка пропозиція? І куди ти поспішаєш? — я намагалася затримати його, але він уже поспішав відійти.

— Все завтра, — кинув Максим на ходу і зник за будинком.

Я залишилася стояти посеред пустої вулиці, відчуваючи, як надія на теплу зустріч перетворюється на холодне розчарування. Що він задумав? І чому так дивно поводиться? Завтра я дізнаюся, але чи принесе це мені спокій?
«Ох, Мирославо, зберися й швиденько викинь всі думки про нього. Трясця! Але ж я не можу це зробити! Він навіть не обійняв мене при зустрічі. Його вираз обличчя взагалі не свідчив про радість від моєї появи. Може, у нього якісь проблеми?»