Розділ 10

Максим

Всю ніч я не міг стулити очей. Думки постійно поверталися до одного: як знайти спосіб, щоб Тетяна Миколаївна пробачила мені, і я знову зміг би спілкуватися з Мирославою, не відчуваючи напруги між нами. Вчора я помітив на тарілці цукерки, які вона любить, і вирішив замовити їй зранку букет, доповнений цими солодощами.

Малювання завжди було моєю віддушиною, хоча я ніколи не говорив про це вголос. Батька це захоплення дратувало до несамовитості. Він не розумів мого захоплення мистецтвом, і завжди намагався спрямувати мене на бокс або карате. Але як можна віддати себе справі, що не резонує з твоєю душею? Я часто прогулював тренування, бо вони не приносили мені радості. В його очах я був слабаком, тюхтієм, що не може стати "справжнім чоловіком". Проте батько не бачив у мені індивідуальності, не розумів, що я прагну йти своїм шляхом, а не його. І коли він дізнається про цей шлях, то, можливо, його слова набудуть зовсім іншого змісту.

Сьогодні я вирішив почати малювати портрет Мирослави. Хоча вже один раз її малював, цього разу хочу створити щось особливе, величне. Це забере багато часу, а я, на жаль, не маю його вдосталь. Я не настільки вправний художник, щоб завершити роботу за кілька годин. Тому замість портрета я запрошу Мирославу на концерт її улюбленої групи. Добре, що вона дала мені ту папку з улюбленими речами, тепер я знаю, чим її потішити. Треба негайно замовити квитки і орендувати столик у ресторані, щоб після концерту ми могли продовжити вечір у затишній атмосфері.

Близько обіду я наблизився до кіоску, де зазвичай можна було побачити людей, які купували каву або солодощі, але сьогодні там панувала незвична тиша. Мирослава, завжди усміхнена й енергійна, зараз виглядала втомленою і пригніченою. Її волосся було зібране в недбалий пучок, біла футболка під чорним фартухом, який контрастував із синіми джинсами, які підкреслювали тендітність її ніжок. Білі кросівки довершували образ, але цього разу не було тієї звичної іскорки в її очах.

— Привіт, Мирославо, — лагідно звернувся я до неї, намагаючись викликати хоча б натяк на посмішку. — Можна каву, будь ласка?

— Привіт, — ледь чутно відповіла вона, не підводячи очей.

— Коли йдеш додому? Я б хотів ще раз вибачитися перед твоєю мамою.

Мирослава нарешті зустріла мій погляд, здавалося, що за мить у її думках пробігла ціла низка рішень.

— Хочеш вибачитися? Гаразд, ходімо прямо зараз, тут однаково нема чого робити, — сказала вона, знімаючи фартух і починаючи збирати тістечка в контейнери.

— Я допоможу тобі, якщо ти не проти, — усміхнувся я, кидаючи на неї веселий погляд.

— Не проти, — відповіла вона без особливого ентузіазму.

Ми обидва почали складати тістечка. Я намагався бути якомога обережнішим, щоб не пошкодити жодного з них. В цей момент я відчув, як щось м’яке й солодке прилетіло мені прямо в обличчя. Мирослава, з лукавою усмішкою, щойно кинула в мене тістечком.

— Доволі смачно, хоча я й не фанат солодкого, — сказав я, сміючись, і злизав крем з губ.

— Вибач, я замастила твою білу футболку, — винувато відповіла вона, але одразу ж взяла вологі серветки й почала витирати пляму.

Цей невеличкий інцидент трохи змінив атмосферу між нами, принісши легкість і навіть трохи тепла, яке так необхідне у такі непрості моменти.

Я спостерігав за тим, як Мирослава швидко збирала тістечка, і це видовище було доволі миле. В один момент наші погляди перетнулися, і вона одразу ж відвернулася, повернувшись до свого заняття. Її зосередженість, поєднана з легкою незграбністю, зачаровувала. В такі моменти мені хотілося обійняти її так міцно, що здавалося, ніщо в світі не зможе нас розділити. Коли всі тістечка були зібрані, а моє обличчя — витерте від крему, Мирослава закрила кіоск, і я, звісно, допоміг їй опустити важкі металеві ролети.

Після цього Мирослава сіла на пасажирське сидіння в моєму авто. Я дістав з бардачка книгу, яку раніше купив, і показав її Мирославі.

— Скажи, твоя мама читає такі книжки? А якщо ні, розкажи, що вона полюбляє, — запитав я, намагаючись не видати свою тривогу.

Мирослава подивилася на обкладинку й нарешті посміхнулася.

— Ти правильну книгу вибрав! Мама якраз таку хотіла придбати, — її слова були для мене справжнім полегшенням.

Відчувши, що принаймні з вибором книги я не прогадав, я відчув легкий прилив впевненості. Залишилося лише забрати букет, і ми могли вирушати до її мами. Приїхавши до свого під'їзду, я попросив Мирославу трохи зачекати в машині, а сам поспішив додому за букетом. Через кілька хвилин я вже повертався з ним у руках. Очі Мирослави загорілися захопленням, і я зрозумів, що цей букет справді їй сподобався. Якщо він викликав таку реакцію у неї, то й її мама повинна бути задоволена.

Я відчував, як всередині розростається надія, що Тетяна Миколаївна все ж пробачить мене. Це було важливо, бо лише з її благословенням я міг сподіватися на прихильність Мирослави. І я був готовий зробити все, щоб здобути її. Без цього всі мої зусилля залишаться марними, а я не звик здаватися на півдорозі.

Мирослава

Всю дорогу Максим, як завжди, зосереджено дивився на дорогу і мовчав. Я ж не могла відірвати від нього погляду і думала: чому такий красивий хлопець досі без дівчини? Невже він настільки сильно кохає мене, що мріє завоювати моє серце? Але я не дозволю своїм почуттям взяти гору. Після всього, що сталося, я не можу знову дозволити собі беззастережно закохатися.