Розділ 7

Мирослава

— Мамочко, вітаю тебе з днем народження! — вигукнула я, ніжно вручаючи подарунок матері.

— Дякую, доню, — відповіла мама, на її обличчі з'явилася ледь помітна усмішка. — Тепер допоможи мені накрити на стіл.

— Ти на когось чекаєш? — запитала я, дивлячись на неї з подивом.

— Так, я запросила Славика до нас, — вимовила вона, відводячи погляд у бік.

Мені не подобалося, коли вона так робила. Це завжди означало, що вона вже почала діяти за моєю спиною, змовившись з В’ячеславом. І тут квартиру наповнив звук дверного дзвінка.

— О, це, напевно, він! Мирочко, піди відкрий двері, — з усмішкою сказала мама.

Я, все ще розгублена, пішла до дверей. Подивившись у дверне вічко, побачила В’ячеслава з двома букетами квітів.

— От трясця, — пробурмотіла я під носа, відчиняючи двері.

— Миро, привіт! Це тобі, — сказав В’ячеслав, простягаючи мені букет моїх улюблених тюльпанів.

Декілька секунд я мовчала, змагаючись із роздратуванням, що підіймалося в серці. Потім нарешті посміхнулася привітно.

— Привіт! Проходь, не стій на порозі, — сказала я, намагаючись приховати хвилювання за єхидною усмішкою.

Ще тільки В’ячеслава тут не вистачало! Яка наглість — чому він тут взагалі? Напевно, мама запросила його вчора, і тепер весь день буде хвалитися, яка ми чудова пара з В’ячеславом. У такі моменти хочеться просто зникнути або хоча б мати капелюх-невидимку.

В’ячеслав, нічого не помітивши, пішов до кімнати, де мама вже накривала на стіл.

— Тетяно Миколаївно, вітаю вас з днем народження! Прийміть від мене ці квіти та скромний подарунок, — привітно промовив він, вручаючи мамі букет квітів та подарунковий пакунок.

— Дякую, Славику! Не потрібно було так витрачатися! — промовила мама, усміхаючись.

— Мирославо, де ти там трешся? Іди почастуй Славика своїми стравами! — серйозним тоном вигукнула мама, поки я стояла в коридорі, спостерігаючи за ними.

— Іду, іду, мамо! — вигукнула я у відповідь, попрямувавши до кімнати, де вже було накрито стіл.

Я вже хотіла сісти біля мами, але вона відсунула стілець і глянула на мене.

— Сідай біля Славика, будеш йому їжу в тарілку накладати.

— А Слава що, без рук? Сам їжу не може накладати? І взагалі, я ж не доглядальниця! — прозвучав мій голос, наповнений гіркотою.

— Мирославо, веди себе пристойно! — вигукнула мама, її погляд був сповнений презирства. — Ти хочеш зіпсувати мені свято? Бачу, що так! А якщо ні, то роби те, що я кажу! — її голос напружено зріс, а щоки розпашіли від злості.

Вона піднялася зі стільця, і я, відчуваючи тиск та бажання уникнути подальших сварок, покірно відповіла:

— Добре, мамо, — промовила я, сідаючи за стіл біля В’ячеслава.

— Яка ж ви гарна пара могли б бути! — вигукнула мама, її обличчя осяяла щира усмішка.

О, почалося! Знову, як завжди, В’ячеслав почне щось говорити, і я захочу зникнути без сліду. Але цього разу він сказав щось несподіване:

— До речі, у мене є два квитки на концерт твоєї улюбленої групи, яка скоро буде виступати в нашому місті, — він дістав квитки з кишені і простягнув їх мені.

— Дякую, але в мене немає часу, — відповіла я, намагаючись приховати своє невдоволення за легкою посмішкою, відчуваючи на собі косий погляд матері.

— Чого ти, доню? Відпочинь трішки, розвійся! Ти ж постійно на роботі, — мовила мама з ледь помітною усмішкою, намагаючись замаскувати свою турботу під маскою суворості.

О, от і вона — підстава! Вирішили використати мою улюблену музичну групу, щоб змусити мене піти туди з В’ячеславом. Ні, я вже краще піду з Максимом. А від В’ячеслава можна очікувати чого завгодно, але не чогось хорошого.

— Я вже планувала піти на концерт цієї групи зі своїм хлопцем, — сказала я з ледь помітною усмішкою, намагаючись приховати свою нервозність.

Мама серйозно поглянула на мене, її очі виблискували підозрою.

— Доню, признайся чесно, в тебе ж немає ніякого хлопця! — її голос був напружений, немов вона намагалася спіймати мене на брехні.

— Мамо! Хочеш, я зараз йому зателефоную, і ти почуєш його голос? — впевнено відповіла я, глянувши на неї з викликом.

Мама іронічно посміхнулася, не вірячи моїм словам.

— Ну, якщо так, тоді чекаю його завтра на вечерю! — вигукнула вона з ледь помітною усмішкою.

— Звісно, мамо! Побачиш, що ти помиляєшся, — вимовила я, приховуючи єхидну усмішку, яка пробивалася на моєму обличчі.

— Славику, розкажи щось про себе, — запитала мати, навіть не глянувши в мій бік.

— Та все чудово! Справи йдуть вгору, не вистачає тільки дівчини, яка стала б моєю дружиною, — відповів В’ячеслав, кидаючи погляд на мене.

Він досі мріє, що я стану його дружиною! Наївний! Цього ніколи не буде, навіть якщо б він і намагався. Адже я виходитиму заміж тільки з любові, а раз я пообіцяла не закохуватися, то і заміж не піду.