Розділ 6

Мирослава

Після того як мама вчора допомагала мені з випічкою для кіоску, вона зуміла вмовити мене прогулятися в парку перед роботою. Хоч я й вагалася, і ця ідея здалася мені не привабливою, але все ж і ми вирушили на прогулянку разом. Парк був спокійний, сонце ніжно освітлювало наші обличчя, коли я раптом побачила його — В’ячеслава. Я була впевнена, що ніколи більше не зустріну його, але доля мала інші плани.

Від таких, як він, не так просто позбутися, як від Максима. Серце стислося, і я інстинктивно схопила маму за руку.

— Мамо, ходімо в іншу сторону парку! — вигукнула я, намагаючись зберегти спокій у голосі.

Але було вже пізно. Мама помітила В’ячеслава і привітно помахала йому рукою. Він швидко наблизився до нас, його усмішка була такою ж привітною, як і раніше, але мене це тільки дратувало.

— Тетяно Миколаївно, Миро! Радий вас бачити! — сказав він з тією ж усмішкою, що завжди могла змусити мене відчути себе невпевненою.

— А я тебе ні! — різко відповіла я, кинувши на нього зухвалий погляд.

Мама поглянула на мене з незадоволенням, її очі наповнилися суворістю.

— Доню, невже це твоя повага до Славика після всього, що він для тебе зробив? — її голос був повен розчарування і докору.

— Мамо, я все пам’ятаю! — твердо промовила я, відчувши, як хвиля спогадів і знову нахлинула з новою силою. Слова матері болісно відгукнулися в моєму серці, але я знала, що не можу дозволити минулому знову взяти наді мною верх.

Я чудово пам'ятала своє життя з В’ячеславом. Він не був поганою людиною, не ображав мене, але справжнього кохання до нього я не відчувала. Мені не вистачало простору, свободи — свободи думок, прийняття рішень, власного вибору. В’ячеслав позбавляв мене цього. Він завжди приймав рішення за нас обох, а його поради, завжди такі «доброзичливі», часто виявлялися невлучними і лише підсилювали моє роздратування.

Я відчувала себе з ним не жінкою, а радше дитиною, яка не мала права голосу. Постійно звучали обмеження: «Туди не ходи! Це не роби! Ця сукня занадто відверта! А ця — надто закрита!» Врешті-решт, втомившись від цього, я вирішила носити штани й світшот. Але і це не допомогло уникнути його критики: «Миро, ти дівчина чи гопник з району?» Іронічно, але В’ячеслав, здається, вважав, що всі гопники ходять у світшотах.

В цих стосунках я зовсім не відчувала ані розвитку, ані свободи, ані натхнення. В’ячеслав став для мене втіленням рутини й одноманітності. Наші розмови були порожніми, які оберталися довкола його роботи, яка мене не цікавила, і це лише підсилювало моє бажання вирватися з цієї пастки.

З Максимом усе було інакше. Порівняно з В’ячеславом, він був як ковток свіжого повітря в задушливому приміщенні.

— Миросю, ти чуєш нас?! — вигукнула мама, що і відволікло мене з глибоких роздумів.

— Що? Ви щось казали? — спокійно відповіла я, зустрівшись з її поглядом.

— Я сказала, як би було добре, якби ти була знову зі Славком, — вона посміхнулася, наче пропонувала щось звичайне, майже банальне.

Її слова відгукнулися у свідомості, наче давно знайома мелодія, яку я намагалась забути. «Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову», — пролунало у думках. Ось мама знову завела свою пісню, і тепер її важко зупинити. Але ж я вже давно залишила В’ячеслава у минулому, хоч вона і не хотіла цього визнавати. Я відчувала, що його поява була частиною ретельно продуманого плану, і мама не заспокоїться, поки не досягне свого.

Здавалося, єдиний спосіб припинити ці розмови — зізнатися, що у мене вже є інший. Хто знає, можливо, це змусить її нарешті прийняти мої рішення і відпустити минуле.

— У мене вже є хлопець, мамо, — я подивилася на В’ячеслава, потім на маму, намагаючись бути максимально впевненою. — Тож зі своєю пропозицією ти трішечки запізнилася.

На мить запанувала тиша, яку мама порушила лише через декілька секунд, але її погляд став ще більш допитливим.

— І хто ж він? Познайомиш мене з ним? Чекай... це часом не той друг, у якого ти ночувала? — мама не зводила з мене очей, явно не бажаючи залишити це питання без відповіді.

Все, здається, я вже знаю, хто зіграє роль мого хлопця — Максим! Але що, якщо його наміри глибші, ніж я собі уявляю? Ні, він не ризикуватиме так легко. Він розуміє, що може втратити наше спілкування, а я в будь-який момент здатна розірвати цей тонкий зв'язок. Важливо швидко відповісти мамі, щоб не викликати зайвих підозр, адже її уважний погляд змушував мене нервувати.

— Так, мамо, його звати Максим. Коли буде можливість, я вас познайомлю. А зараз мушу бігти, запізнююся на роботу! Бувай! — сказала я на одному подиху й поспішила до кіоску.

Нарешті я втекла від цього тиску. Косі погляди мами та закоханий, навіть нав'язливий погляд В’ячеслава були нестерпні. Я розуміла, що мама хоче для мене щастя, але В’ячеслав — це не те щастя, яке я собі уявляла.  Та й найближчі роки стосунки не входять у мої плани, і те, що В’ячеслав з'явився в цьому місті, означало лише одне: він чогось від мене хоче. І це «щось» — я.

Але я не лише для В’ячеслава є бажаною метою. Максим також прагне завоювати моє серце. Цей самовпевнений хлопець постійно шукав способи, щоб змусити мене піддатися його чарам. Але чи зможе він? Що, якщо він проб’ється через мої захисні стіни? Чи не буду я шкодувати про це?