Розділ 5

Мирослава

Я прокинулася першою, відчувши легке хвилювання. Підійшла до дверей вітальні, затримавши дихання, щоб не розбудити Максима. Його обличчя, спокійним і безтурботним, і я на мить затрималася, спостерігаючи за ним. Але треба було йти. Вийшовши з квартири, я відчула прохолодний подих ранку, який освіжив мої думки і допоміг зосередитися на тому, що на мене чекало вдома. Серце прискорено калатало — я знала, що вдома мене зустріне мати, яка була не на жарт стривожена. Хоч я і попередила її, що залишуся ночувати у друга, проте мамин голос вчора ввечері прозвучав особливо тривожно, і ця тривога не відпускала мене всю ніч.

Ледве відчинивши двері до квартири, я побачила, як мама вже йшла назустріч, її очі світилися сумішшю цікавості та занепокоєння.

— Як пройшла ніч у друга? — вона запитала зразу ж, не даючи мені часу перевести дух.

— Нормально. Дивилися фільм, потім розійшлися спати по різних кімнатах, — відповіла я, знімаючи куртку і акуратно вішуючи її на гачок.

— Він не чіплявся до тебе? Зайвого собі не дозволяв? — її голос звучав так, ніби вона говорила про щось набагато серйозніше, ніж просто запитувала.

Мамина раптова тривога мене трохи збила з пантелику. Раніше їй здавалося все одно. Це почуття роздратування здіймалося всередині мене, але я намагалася його стримати.

— Ні, мамо! Все було добре, правда, — сказала я, підходячи до неї і обійнявши її, намагаючись своїм жестом розвіяти її страхи.

— Добре, ходи їсти. Я впевнена, що тебе цей друг не нагодував, — з м’якою посмішкою промовила вона, направляючись до кухні. Я йшла за нею, і в цей момент відчула теплоту її турботи, якої так часто мені не вистачало. 

Після короткого сніданку я акуратно склала печиво і тістечка, які напекла мама. Вчора ввечері у мене не вистачило часу на випічку, тож довелося просити її про допомогу. Я знала, що відвідувачі кіоску особливо люблять поласувати печивом з кавою. Тож залишити їх без печива на сьогодні, був би справжній злочин. Швидким кроком попрямувала до свого місця роботи.

Щойно ключ повернувся в замку, я відчинила двері кіоску і майже відразу натрапила на Максима. Він стояв на порозі, наче тінь, яка переслідувала мене всюди.

— Доброго ранку, Мирославо! — його голос був наповнений енергією, а усмішка на обличчі ніби спеціально створена, щоб зламати будь-які бар'єри. Але не мої.

— Доброго ранку, Максиме. Як спалося? — відповіла я з легким відтінком іронії, намагаючись не зустрічатися з ним очима.

— Чудово, а ти як? Ти так швидко зникла вранці, що я навіть не встиг запитати, — він не зводив з мене очей, намагаючись уловити найменший жест.

Його погляд був настільки проникливим, що відчуття переслідування лише посилювалося. Але я була рішучою. Вирішила триматися своєї лінії: більше ніяких зайвих зустрічей, тільки робота і дім. Досить з мене його присутності, і я чітко дала це зрозуміти.

— У мене робота, Максиме. Вибач, — відрізала я холодним тоном, повертаючись до прилавка, де вже з'явився перший клієнт. Поринувши в обслуговування, я відчула, як напруга між нами поступово відступала, але не зникала повністю.

Максим залишився неподалік, але тепер це мене не турбувало. Він відступив трохи вбік, але не втратив мене з поля зору. Я відчувала його присутність, наче тінь, що не давала мені спокою. Він чекав моменту, коли кіоск залишиться порожнім, і, як тільки це сталося, підійшов ближче, замовивши каву та печиво.

— Хочеш, я викуплю у тебе весь товар? Не хвилюйся, в мене грошей вистачає. А ти сходиш зі мною на ще один дружній вечір, — промовив він з тією самою впевненістю, яку я вже добре знала.

— Не потрібно! Я знаю, що в тебе є гроші. Краще витрать їх на щось корисне, наприклад, на благодійність. Це принесе більше користі, — відповіла я з легкою усмішкою, перевівши увагу на наступного покупця.

Максим не збирався здаватися. Він голосно запитав:

— То як щодо дружнього вечора?!

Його настирливість починала мене дратувати. Я підвищила голос, намагаючись поставити крапку в цій розмові:

— Не піду! І не заважай мені працювати!

— І чому це?! — не вгамовувався він, підходячи ближче, коли кіоск знову залишився порожнім.

Мені набридли його постійні спроби завоювати мою увагу. Я зібрала всю свою рішучість і, дивлячись йому прямо в очі, промовила:

— Якщо ти думав, що я стану твоєю дівчиною і тобі вдасться закохати мене в себе, то ти глибоко помиляєшся!

Максим на мить застиг, не очікуючи такої прямої відповіді. Я побачила в його очах суміш здивування і розчарування, але це не зупинило мене. Я знала, що повинна тримати дистанцію і не дозволяти йому маніпулювати моїми почуттями.

— І планах такого близько не було. Ми ж друзі, — спокійно відповів Максим, намагаючись уникнути конфлікту.

— Я однаково з тобою більше нікуди не піду! — заперечила я, намагаючись зберегти дистанцію.

— А я й не змушую! — сказав він, але в його голосі не було й тіні відступу.

— Ну то ти вільний! Можеш іти займатися своїми справами. Коли мені буде потрібна твоя допомога, я до тебе звернуся, — додала я з деякою різкістю, хоча всередині відчувала, як по шкірі пробігся неприємний холодок.