Розділ 4

Мирослава

Цього дня, як і всі попередні, Максим допомагав мені привертати людей до мого кіоску. Його підтримка була корисною, тому я вирішила віддячити йому.  Мені спало на думку заспівати йому пісню і погодитися на ще один дружній вечір. Для мене це був просто спосіб провести час, без жодних натяків на стосунки. Можливо, він бачив це інакше, але я чітко дала зрозуміти, що не шукала романтичних відносин.

Вечір наступив, і ми вирушили в напрямку, який мені був невідомий. Коли я вийшла з автомобіля, відчула, як пронизливий холодний вітер обдував моє тіло від голови до п’ят. Сьогодні вітер був особливо сильним, безжально гуляючи вулицями, розвиваючи волосся і змушуючи ховати його під одягом.

Я відчайдушно не любила таку погоду і сподівалася, що ми не затримаємося надто довго, адже вже зовсім скоро мої зуби почнуть цокотіти, а тіло здригатиметься від холоду.

— На дворі так прохолодно сьогодні, — промовила я, сховавши руки в кишені, відчуваючи, як холод проникав крізь тканину куртки.

— Заспівай мені, а потім ми вирушимо в більш затишне місце, — запропонував Максим, злегка посміхаючись.

— Добре, я заспіваю щось з народного репертуару, адже своєї пісні ще не склала, — відповіла я, намагаючись приховати своє хвилювання.

Поки я співала, мій погляд був прикутий до річки, що спокійно текла поруч. Вода, віддзеркалюючи дерева, створювала чарівний образ, який заворожував і підтримував мої емоції. Я вирішила заспівати пісню "Перелаз", яка завжди була мені дорога. Її мелодія і слова наповнювали мене особливим настроєм, що ідеально пасував до цього моменту. Тож, вклавши всі свої почуття в кожен звук, я почала співати, віддаючи частину себе цій пісні.

Пахнуть вишні, як цвітуть,
Білі наче сніг.
А роки ідуть, ідуть,
Не вернути їх.

Приспів:
Перелаз мій, перелаз,
Стежка на межі.
Як згадаю я про вас,
Тепло на душі.

Мій голос розливався, сплітаючись з тихим шумом річки і ніжним світлом місяця. Я вчепилася за кожен рядок, наче це був останній шанс передати всі свої емоції. У серці відгукувався кожен звук, кожна нота, як відгук на глибоке, давнє почуття ностальгії.

На долині стежкою
Мати нас вела.
Жовтою мережкою
Нам верба цвіла.

Приспів.
Перелаз мій, перелаз,
Стежка на межі.
Як згадаю я про вас,
Тепло на душі.

Коли я закінчила, я наважилася подивитися на Максима. В його очах я побачила щирий захват. Мабуть, я була першою дівчиною, яка співала саме для нього. Його реакція на мій спів була варта тисячі компліментів. Я не очікувала, що він буде дивитися на мене з таким захопленням.

— Це було дивовижно! На мить здалося, що світ зупинився, і тільки твій голос лунав звідусіль, — сказав Максим, розтягнувши губи в неймовірно приємній усмішці.

— Дякую! Для мене це наче подвиг! Я ніколи не співала перед чужими хлопцями, лише батькам або на шкільних заходах. Але цей спів дозволив мені відчути себе живою, надихатися і вірити, — відповіла я, відчуваючи, як серце наповнювалося радістю та вдячністю.

— Ти права! Мене цей спів теж змушував відчувати життя, віру і любов ще глибше. — Мирославо, скажи мені, чи відчувала ти колись справжнє кохання? — запитав він, дивлячись на мене своїм захоплюючим поглядом, від якого перехоплювало подих.

— Я не знаю, що таке справжнє кохання, — промовила я з оманливою легкістю, зробивши ледь помітну посмішку, яка ховала хвилювання і сумніви.

Максим підійшов ближче, і його очі засяяли теплом і ніжністю. Він злегка доторкнувся до моєї руки, і цей дотик був наче електричний розряд, що пробіг по всьому тілу.

— Справжнє кохання — це не просто почуття, це стан душі. Це коли ти відчуваєш, що готовий віддати все заради іншої людини, коли її щастя стає важливішим за твоє власне. — Його слова були наповнені глибиною і щирістю, і я відчула, як серце починало битися швидше від його близькості.

— Максим, я розумію, на що ти натякаєш, але, на жаль, окрім дружби, я більше нічого тобі запропонувати не можу, — зітхнула я, забираючи свою руку.

— Але я відчуваю до тебе щось більше, ніж просто дружбу! Скажи мені, чи я хоча б трохи сподобався тобі як хлопець? — Максим не відводив погляду, чекаючи моєї відповіді.

— Ти досить симпатичний, але я не шукаю стосунків. Так що навіть не сподівайся на те, що ми станемо парою! Я хочу залишитися вільною пташкою, — мій голос був рішучим, а очі – впевненими.

Максим замислився, його вираз обличчя відображав суміш допитливості і нерозуміння.

— Вільною пташкою?! Хіба стосунки з коханою людиною для тебе — це грати? — запитав він, його слова звучали впевнено, але з ноткою суму, яка вказувала на його глибоке розчарування.

Я зітхнула, згадуючи минуле.

— Я жила з хлопцем півроку, і знаю, як це, — промовила я, підкреслюючи свої слова.

Максим відвернувся, його погляд відірвався від мого.

— То я так розумію, у мене немає шансів? — його голос був тонким і приглушеним, як дотик сьогоднішнього холодного вітру.

— Шанс є у кожного, хто живе на землі, — відповіла я, відчуваючи тепло, яке поступово розпливалося по серцю.

— Тоді поїхали погріємося, бо ти вже, здається, замерзла, — сказав Максим, наближаючись до автомобіля.