Розділ 3

Мирослава

Я як завжди працювала у своєму кіоску, і в цьому мені знову допомагав Максим. Звісно допомога хлопця мені не подобалася, і я хотіла по швидше з цим закінчити. Ввечері довелося все ж таки йти з ним на дружній вечір, якого я так не хотіла.

Ресторан був в прованському стилі, величезні аристократичні люстри, м’ятно елегантні стільці, до яких прекрасно вписувалися такого ж кольору скатертини. На стінах були різні декоративні елементи, які тільки уособлювали цей ресторан. Все підходило по відтінку та кольору. Інколи здавалося, що ти потрапив в казку. Вся ця краса по своєму вражала мене.

Хтось грає не по правилах! Адже ми домовлялися без ресторанів, а тут майже найкращий ресторан міста. Добре, що хоч квіти з собою не приніс!

За всі свої роки життя я не бувала в ресторанах, і цей ресторан здався мені витвором мистецтва, який могли відвідати не лише багатії, але й звичайні люди. М’ятного кольору стіни, стільці, скатертини, несли в собі елемент затишку та комфорту. В такому місці хотілося залишатися як найдовше.

Я старалася поводити себе в такому місці шляхетно, але по суті я нічим не відрізнялася від всіх тих людей, які приходили сюди поїсти та провести чудово час. Від думок мене відволік Максим, який вже встиг помітити з яким захопленням я оглядала цей ресторан.

— Подобається? – запитав він, дивлячись на мене.

— Звісно я не була в таких місцях, тому для мене це в новинку, – відповіла, з невеликим захопленням.

— Ну тоді я попрошу меню, і будемо робити замовлення, – лагідним голосом промовив Максим.

Взявши до рук меню, я довго не могла вибрати, щось що б мені смакувало, тому вибрала водночас просту і не звичайну страву. Максим теж зробив своє замовлення. І поки наше замовлення готували ми вирішили поговорити.

— Мирославо в тебе є батьки, брати, сестри? – запитав Максим, споглядаючи на мене.

— Я була пізньою дитиною, і мама народила мене в сорок, а тато нещодавно помер. Сестер і братів в мене немає, так як мама двадцять років намагалася завагітніти, і тільки в сорок років в неї це вдалося! – відповіла, відводячи свій погляд, від очей Максима.

— А в мене є старша сестра, яка скоро народить дитину, – мовив Максим, та посміхнувся кутиком вуст.

— О то ти скоро станеш дядьком! – проголосила, та злегка посміхнулася.

—  Не тільки дядьком, а ще хресним батьком.

— А чим ти займаєшся? Як проводиш вільний час? – поцікавилася, глянувши пильним поглядом на Максима.

— Різним. Стараюся знайти себе в цьому великому світі. А ти? – поцікавився Максим, давши відповідь на моє запитання.

— Окрім роботи люблю співати. В дитинстві навіть хотіла стати співачкою, але поки тільки закінчила музичну школу, – мовила, відвернувши свій погляд десь у бік.

— Заспіваєш мені завтра, цікаво послухати твій голос, – посміхаючись мовив Максим.

— Завтра?! Тобто ти запрошуєш мене на ще один дружній вечір? – спантеличено запитала, окинувши хлопця своїм здивованим поглядом.

— А чому б і ні, не бачу в цьому нічого поганого! Ти ж дівчина вільна? – запитав, глянувши прямо в мої очі Максим.

— Вільна, але я нещодавно розійшлася з своїм колишнім. Тож не планую будувати нові стосунки, – впевнено висловилася, та глянула на людей за сусіднім столиком. Це була вже доволі зріла пара. Чоловік обіймав жінку, і цілував її в маківку голови, цей жест мені нагадав мого тата, який дуже любив маму, а я завжди хотіла мати собі також таку сім'ю. Та в теперішньому світі важко знайти собі чоловіка, який би любив би тебе поважав, цінував, приносячи радість своїми вчинками. Від сумних думок мене відволік голос Максима.

— Якщо вже так тоді можемо разом проводити дружні вечори у двох, – з ледь помітною посмішкою відповів Максим.

На що це він натякає невже клеїти мене надумав?! Ні Максику, я ніколи не буду твоєю! Навіть не мрій про це!

— Максиме, я не буду твоєю дівчиною! Тож не витрачай свій час даремно! – з серйозним виразом обличчя відповіла, показуючи це всім своїм видом.

В цей час офіціант подав нам наші страви, і ми побажавши одне одному смачного, взялися за прийняття їжі. Я час від часу вдивлялася в риси обличчя Максима. А він інколи подивлявся на мене.

— Мирославо розкажи мені, яка ти? – запитав неквапливо Максим.

— Яка я?! Я буваю різною! Доброю, злою, щедрою, милую, дратівливою. А яким буваєш ти? – глянула, пильно в очі хлопця.

— Теж доволі різним, але коли я закоханий то не помічаю інших жінок, окрім тієї, що кохаю, – вимовив чітко він, при цьому роблячи спокійний погляд.

— По щастило твоїй майбутній дружині! – мовила, злегка посміхнувшись.

— А може нею станеш ти! – вигукнув Максим, і усмішка розпливлася по його обличчі.

— Я?! Одружитися на людині, яку я не кохаю це якось не в моїх перспективах, – відповіла, з легкою непримітною посмішкою.

— Я зрозумів! Ти напевно шукаєш кохання всього свого життя? Я правий? – запитав, дивлячись пильним поглядом на мене Максим.

— Не правий! 

Після моїх слів між нами запанувала тиша, яку ніхто не зумів порушити. Пізніше Максим відвіз мене додому. Я попрощавшись з ним, піднялася до свого під’їзду. Чесно кажучи я не бачила майбутнього з Максимом, тож щось продовжувати в мене не було ніякого бажання. Та більше за все я боялася розчаруватися в хлопцеві, адже мені він здався хорошою людиною, і буде прикро якщо це не так.