Розділ 2

Мирослава

З того часу минуло близько місяця, і спогади про того хлопця на дорогій автівці почали стиратися з моєї пам'яті. Моє життя продовжувало текти своїм ритмом, і сьогодні я, як завжди, поспішала відкрити свій кіоск. Це було не просто місце роботи — це був мій маленький куточок затишку, де я могла поєднувати свою пристрасть до випічки з прагненням заробити на життя.

Кіоск дістався мені у спадок від батька, який колись тут продавав газети та журнали. Але з часом світ змінився, і разом із ним змінилися й пріоритети покупців. У часи, коли інтернет замінив друковане слово, я вирішила використати свої кулінарні таланти на повну. Тепер кіоск наповнювався ароматами свіжо звареної кави, чаю та моїх домашніх тістечок і печива. Люди з радістю зупинялися, щоб купити чашку кави та щось солоденьке на додачу — і я раділа, що обрала саме цей шлях. Адже кожна зароблена гривня мала для мене особливе значення, як і кожен усміхнений клієнт, що йшов від мене з теплом у душі та ароматом свіжоспечених смаколиків у руках.

Доки я підготовлювала продукти, навіть не помітила, як потроху починало більшати людей. Але ж який в мене подив був, коли я побачила неподалік саме того хлопця, який ледь не збив мене. Що-що, але його поява — цілковита несподіванка для мене. В той момент, коли я вже встигла забути про нього — на горизонті знову з’явився він. Я помітила молодика ще здалеку, подумавши, що він просто пройде повз. Але доля сміливо вирішила організувати мені з ним ще одну зустріч. Чомусь в моїй уяві такі чоловіки, як він, п’ють каву в кафе або ж ресторанах, але точно не в подібних кіосках.

— Одне еспресо без цукру, будь ласка! — вигукнув він, навіть не глянувши на мене.

— Так, звичайно, — відповіла лагідним голосом.

«Навіть добре, що він не дивиться на мене,» — подумала я, сподіваючись тихо уникнути його уваги. Та коли хлопець простягнув гроші за каву, наші погляди раптово зустрілися. Він завмер, неначе побачив щось несподіване.

— Невже це ти? — промовив з подивом, ніби впізнав давно забуту знайому.

— Я, — відповіла я, подаючи йому стакан з кавою.

— Не думав, що ще коли-небудь побачу тебе! І, щоб ця зустріч не залишилась випадковістю, ти просто зобов'язана дати мені свій номер, — сказав він, з впевненістю, яка межувала з нахабністю.

— Чому це я маю давати свій номер незнайомцям? — відповіла я, дивлячись на нього серйозним поглядом, що явно натякав на мою позицію.

Він, здавалося, і справді думав, що зможе отримати мій номер? Ні, я не з тих дівчат, що роздають свій номер наліво й направо. Йому не варто навіть сподіватися на це!

— До речі, мене звати Максим, — додав він, і на його обличчі з'явилася ледь помітна посмішка.

— А мене — Мирослава. І, будь ласка, без різних скорочень на кшталт: Мира чи Мирося, — мій голос був спокійним, але в ньому відчувався внутрішній стрижень, якого, мабуть, він не очікував.

— Ось і познайомилися, — з ноткою задоволення в голосі, підсумував Максим, роблячи ковток кави.

— Але свій номер я тобі все одно не дам, — наполягла я, не залишаючи місця для сумнівів.

— Тоді, що мені потрібно зробити, щоб отримати його, як подарунок? — запитав Максим, і в його погляді з'явилася якась м'яка наполегливість, що межувала з почуттями.

Він наближався, немов намагався зламати захисний бар'єр навколо мого серця, але я не давала йому жодного шансу. Його настирливість викликала в мені щось схоже на легке хвилювання, але я була впевнена в своїй здатності не піддатися.

Розуміючи, що цей хлопець не з тих, хто легко здавався, я вирішила поставити його перед вибором, від якого він не зможе відмовитися. Окинувши поглядом навколишню метушню та оцінивши його охайний вигляд, я ледь помітно прикусила губу, намагаючись приховати свою задумку. Максим досі посміхався, не підозрюючи про те, що на нього чекало.

— Ось що, — промовила я, ледь посміхнувшись, — весь день будеш закликати покупців до мого кіоску. І не просто стояти та говорити!

Я насправді сподівалася, що така пропозиція змусить його відступити. Адже хто захоче цілий день працювати просто так?

— Добре, — несподівано погодився він, — але в такому разі з тебе одне побачення.

Здавалося, цей хлопець мав стійкий характер і не збирався так просто відмовлятися від свого. В голові швидко промайнув образ Максима, який, наприклад, біжить голяка навколо кіоску. Цікаво, чи пішов би він на це? Але я швидко відкинула ці думки, зосередившись на тому, що він дійсно готовий зробити, щоб привернути мою увагу.

— Гаразд, — зрештою погодилася я, — тільки це буде не побачення, а дружнє проведення часу! Ми не пара, а лише знайомі. Тому ніяких квітів і ресторанів — просто прогулянка.

Максим кивнув, і в його очах з'явилася іскра інтересу. Мені стало цікаво, чи дійсно він зможе витримати день на моїх умовах, і що з цього всього вийде.

І що ж я побачила згодом? Цей дивак, виявилося, досить впевнено й ефективно закликав перехожих до мого кіоску. Люди підходили один за одним, і я ледве встигала обробляти їхні замовлення. Ще раз оцінивши Максима пильним поглядом, я не могла не відзначити, що жоден хлопець раніше не робив нічого подібного лише заради мого номера телефону. Його вчинок дійсно вразив мене, хоча, мабуть, не настільки, як йому самому хотілося б.