Розділ 11

Я прокинулась раніше, ніж задзвенів будильник.

Світло ще тільки-но пробивалося крізь жалюзі, але сон більше не тримав. Лежала, вдивляючись у стелю, наче там було написано якесь рішення, якого мені бракує. У голові — глуха важкість. Не від алкоголю, ні. Від спогадів. Поцілунок. Його губи. Його мовчання. І та дивна, тиха прірва між нами, ніби ми обидва зробили крок назустріч… і зупинилися.

Хотілося закутатись у ковдру і провалитися назад у сон. У те місце, де ще ніч, ще музика, ще можливість зробити все трохи інакше, але замість цього я просто лежала, слухаючи, як у сусідній кімнаті цокає годинник.

А потім змирилася.

Сьогодні робочий день. А я — все ще людина, яка мусить вставати з ліжка.

Ненавиджу робочі дні!

Я спустилася сходами, босоніж. На кухні — тиша. Можливо, варто увімкнути музику для настрою, та мені було лінь повертатися в кімнату за телефоном. Я відчинила холодильник, витягла коробку з апельсиновим соком, налила собі склянку — і зробила ковток, навіть не думаючи. І саме тоді...

Я побачила.

Краєм ока, через вікно. Щось чорне, блискуче, знайоме. Машина. Я рвучко розвернулась, придивилась — і серце шалено стрибнуло.

Кай. Він стояв біля авто. Спокійно, злегка задумливо схилившись, а руки тримав у кишенях куртки. Він не дивився на двері. Він просто стояв. Чекав.

Я відклала склянку на стіл і метнулась до кімнати. Накинула перше, що трапилося: якийсь светр і джинси. Навіть не подивилась у дзеркало. Волосся скуйовджене — байдуже. Серце гупало так, що здавалося, його можна почути з вулиці.

Я відчинила двері, пробігла сходами вниз та вийшла з під'їзду. І тоді Кай підняв погляд. Наші очі зустрілись — і я побачила в ньому все, чого так боялась і чого так чекала. Там не було холоду. Не було злості. Не було образи.

Тільки втома. І ніжність. І щось нове, тепле. Можливо — надія.

Він повільно підійшов.

— Привіт, — сказав тихо.

І цього разу… Його голос не ранив. Він заспокоював.

— Привіт, — відповіла я, так само тихо.

Між нами повисла пауза, але це вже не була та гнітюча мовчанка, яка колись різала повітря між нами. Радше — зніяковіла. Вона пахла невизначеністю.

— Я не спав цілу ніч, — зізнався Кай. Його голос трохи хрипів, ніби йому було складно говорити. — Просто… мотався містом. Думав. Згадував. І...

Він зупинився, ковтнув повітря, а я ловила кожен його рух, ніби боялась, що це все — примара, яка зникне, якщо я кліпну.

— Я не хочу, щоб усе закінчилось отак. Не після всього, що між нами було.

— Каю… — Я ледве прошепотіла його ім’я. Голос затремтів, як порвана струна.

— Я не скажу, що готовий просто взяти й забути про… ту твою дурну угоду, — сказав він, стиха всміхаючись, сумно, але без осуду. — Але я точно знаю одне: я не готовий тебе відпустити.

Моє серце забилось сильніше. Сльози, теплі й тихі, повільно наповнювали очі. Не від болю, а від полегшення, яке ніби хвилями розтікалося по моєму тілу.

— Ти хочеш… спробувати ще раз? — Запитала я майже пошепки.

Кай кивнув.

— Але без угод. Без жартів. Без масок. Просто — ти і я. Якщо ти готова.

Я зробила крок до нього. Серце стискалось і розквітало водночас.

— Я готова.

І тоді він обійняв мене. Міцно і щиро. Як тримають тих, за ким скучили всією душею. Його рука лягла мені на спину — впевнено, дбайливо, і дуже знайомо. І в цьому дотику було все: вибачення. Прощення. Тиша між словами. І бажання залишитись.

Я втиснулась у нього щільніше, притулилась лобом до його грудей, і прошепотіла:

— Дякую, що прийшов.

Кай тихо засміявся.

— Насправді… я планував драматично подзвонити у двері. Але просто стояв, бо боявся, що ти не вийдеш.

— Я б вийшла.

Він відійшов на крок, тримаючи мої руки у своїх. Його погляд був серйозним, зосередженим. І ніжним.

— То що? Почнемо все спочатку?

Я хитнула головою, і на моїх губах з’явилась посмішка.

— Ні. Не спочатку. А з цього моменту — по-справжньому.

І ми усміхнулись. Разом. І ця усмішка була такою щирою і радісною. Як і все інше, що на нас чекало.

Епілог

Життя непередбачуване…

Іноді ти закохуєшся в людину, про яку навіть не думала. Погоджуєшся на дурнуваті угоди, бо вперта, бо цікаво, бо, ну… чому б і ні. А потім все летить шкереберть — і ти або виграєш, або втрачаєш.

Мені здалося, що я програла. Але, схоже, виграли ми обидва.

Кай більше не питає, чи я щось приховую. Я більше не ховаю. Ми домовились: відтепер жодних угод. Навіть жартома. Хоча він усе ще любить підколювати мене:

— Це що, ти знову виграла парі?

А я роблю вигляд, що ображаюсь, але всередині — затишно.

Ми не ідеальні. Інколи сваримось, інколи мовчимо, інколи сміємося до сліз. Але тепер усе справжнє. Навіть наші нові “угоди” — тільки про те, хто перший варить каву вранці або хто виносить сміття. І знаєте що? Я більше не боюся програвати, бо з ним — навіть це відчувається як перемога.

Кінець. Ну, майже.

Післямова 

Дякую, що були з цією історією до кінця. Дякую, що читали, співпереживали, коментували, чекали нові розділи. Ви — мої натхненники. І трохи чарівники!

Якщо ця історія залишила у вас присмак тепла, легкий щем або бажання перечитати окрему сцену — значить, усе було недарма.

До зустрічі на сторінках наступної книги. І пам’ятайте: жодних угод. Тільки щирість. Тільки серце.

З любов’ю,

Дана Рей ♡