Розділ 10

Клуб був темним, насиченим туманом і музикою, що била не просто у вуха — вона прошивала тіло наскрізь. Світлові промені розрізали повітря, мов леза, та рухались у такт басам. Зі стелі спадали легкі мерехтливі нитки, музика била по грудях ритмами, які змушували все всередині тремтіти.

Я йшла слідом за Мариною, намагаючись не загубитися у вирі рухів і тіней. У руці вже тримала келих з чимось солодким, і відчувала, як у повітрі навколо пахне парфумами та димом. Марина була у своїй стихії — обіймалась зі знайомими, махала рукою якомусь хлопцю, голосно сміялась у вухо дівчині в блискучій сукні. Її очі світилися життям, рухи були граційні, впевнені. А я стояла поруч, намагаючись роздивитися обличчя людей і згадати, чи знайома я з кимось із присутніх.

Через кілька хвилин ми були вже на танцполі. Марина оберталась довкола, її сукня переливалась у світлі й виблискувала навколо.

— Танцюй! — Крикнула вона, перекриваючи музику.

Я всміхнулась — і дозволила тілу робити, що хоче. Спочатку обережно. Рухи — невпевнені, мов хода на кризі. Потім — розкутіше. Потім — зовсім вільно. Музика ніби вливалася під шкіру та ламала контроль. Я заплющила очі — і просто танцювала. І в той самий момент, коли я знову відкрила їх, коли раптом зупинилась на кілька секунд, аби зробити ковток коктейлю, — я побачила його.

Кай.

Він стояв трохи осторонь, біля бару. У темному піджаку, з келихом у руці. Кай не дивився на мене, але я бачила його профіль, чіткий, різкий, знайомий до болю. І все — як вибух: його очі того вечора, його голос, слова... Я застигла.

Марина побачила мій погляд і стурбовано підійшла до мене ближче.

— Хто це? — нахилилася до мене, примружуючись від світла прожектору.

— Кай, — прошепотіла я, ні на мить не сумніваючись, що це його силует.

— Та невже?

Я кивнула.

— Чорт, — сказала вона. — А я не знала, що він теж тут буде.

Усередині мене все знову закрутилося, я не могла відірвати погляду. Його очі на мить ковзнули залом і... і зустрілись із моїми. На цю коротку, болючу мить — ми ніби знову були тими, хто дивиться один на одного вперше, і водночас востаннє. У його очах — нічого. Тиша. Стриманість. Лід.

Я відвела погляд першою. Зробила ковток коктейлю, сподіваючись відчути щось приємне — солодкий післясмак, легкість, але напій виявився несподівано гірким, мов холодний душ після гарячих слів. Губи сіпнулися, я ледь стрималася, щоб не скривитися. Та й від чого було тікати — від присмаку алкоголю чи від присмаку його погляду на мені?

Марина мовчки спостерігала за мною. І потім, дуже тихо, майже пошепки, сказала:

— Ти не зобов’язана з ним говорити, — вона взяла мене за руку, ніби підсилюючи свої слова цим жестом. — Не зараз. Не сьогодні.

— А якщо захочу? — Я повернулася обличчям до неї. — Якщо мушу?

Марина змовкла, зосереджено роздумуючи про щось. Я майже чула, як у неї в голові прокручуються шестерні, створюючи думки та ідеї.

— Ти не мусиш. Якщо хочеш, можеш просто підійти і плюнути йому в лице. — Серйозним тоном відповіла вона, перекрикуючи музику.

Я вибухнула коротким сміхом. Несподівано. Полегшено. Марина завжди вміла підірвати емоцію в правильний момент — не драмою, а зухвалою смішинкою.

— Це жахливо некультурно з мого боку, — кинула я, вже спокійніше.

— Нічого страшного, — Марина знизала плечима й лагідно торкнулась мого плеча. — Я тебе за це не засуджуватиму, тому можеш спокійно робити, що тобі хочеться.

Я щиро посміхнулася, подумки дякуючи Марині, що вона вкотре не нагадує про те, що я провалила угоду і піддалася почуттям до Кая. Та байдуже, якщо він справді не готовий вислухати мене, я теж не буду нічого йому пояснювати. Можливо, нам судилося просто на мить з'явитися в житті один одного, як яскравий спалах, і так само яскраво зникнути.

Ми з Мариною ще кілька хвилин залишались на танцполі. Музика стала повільнішою, та я майже не чула її — лише відчувала вібрації грудьми. Тіло танцювало автоматично, насолоджуючись музикою і атмосферою. Це справді дало відчуття розслабленості та комфорту, і я таки подумки визнала, що Марина була права, коли говорила про червону помаду. Я провела рукою по волоссю, трохи розтріпаному, але саме в цій недбалості було щось чарівне. Я знову глянула вбік бару — і серце на мить уповільнилося. Кая там не було, але за мить...

— Аделіно.

Голос, низький, трохи хрипкий. Я різко обернулась. Він стояв зовсім поруч, зовні спокійний. На ньому сьогодні чорна сорочка, рукава закочені, але погляд темніший, ніж я його пам’ятала.

— Ходімо, — голос Кая був твердий, він констатував факт і не приймав заперечень. Не дочекавшись моєї згоди, він узяв мене за лікоть. Не рвучко, не грубо — але настільки рішуче, що я не могла чинити опір. Його долоня була гарячою, а пальці стискали обережно, але впевнено.

Кай пішов уперед, тримаючи мене, ніби я могла втекти від нього будь-якої миті. Я ледь встигала за ним, прокладаючи шлях крізь натовп. Навколо миготіли обличчя, плечі, вогники. Танцпол зникав за спиною, і ми повертали в коридор — із приглушеним світлом і темними дверима.

Двері клацнули за нами. Тиша. Тиша після музики здається надто голосною. Кімната в якій ми опинилися була невеликою — напівтемна, з м’яким диваном у кутку, теплим світлом і відчуттям закритого простору. Нікого. Лише ми. І напруга між нами, що лягала в повітрі, наче щільна тканина.

Я зробила крок назад, та Кай не рухався. Наше мовчання тисло, як лід під шкірою. І, здається, ми обидва боялися почати.

— Я не збирався з тобою говорити, — нарешті сказав Кай. Його голос тихий, але металевий. — Але коли побачив тебе там… усе ніби перемкнулось.

— Я не знала, що ти будеш тут, — видихнула я, намагаючись утримати голос рівним.

— А я не знав, що ти так умієш грати.

Він зробив крок ближче, а я стояла, не рухаючись.

— Ці вечори, ці поцілунки, ти… Ти мені брехала? — Продовжив Кай, підходячи ближче. — Скажи мені правду. Я маю право її почути.