Розділ 9

У кімнаті було тихо, навіть надто. Така тиша, від якої вуха починають ловити навіть найменші звуки — як цокає годинник, як по батареї прокотилася ледь чутна вібрація труб, як за стіною хтось чхнув. Я сиділа на підлозі, обіпершись спиною об диван. Коліна підтягнуті до грудей, підборіддя на колінах, а плечі так дивно стомлено опущені, ніби я просиділа не хвилини, а години. Мій телефон лежав поруч, екраном донизу. Я кілька разів намагалася взяти його до рук, перевірити, може, він написав, але щоразу клала назад.

Кай не писав. І не напише.

Після тієї розмови в парку, після того, як він дивився на мене — ніби дивиться востаннє, ніби вже щось відпустив… Щось у мені зламалося. Без звуку. Як ланцюжок на шиї, що рветься раптово — і ти навіть не встигаєш схопити кулон. Я прокручувала в голові ту кляту розмову знову і знову: кожне слово, кожну паузу, кожен ковток повітря, який ми не наважились перетворити на «вибач» чи «почекай».

Я бачила його очі так чітко, ніби вони досі були переді мною.

І те, як він відвернувся.

Пішов.

Це було гірше, ніж сварка. Ми навіть не кричали один на одного. Ми просто зламались. Спокійно, як відламане гілля. Клац — і все. Надто швидко. Я не знала, що гірше: його мовчазне розчарування чи моя безпомічність. Я сиділа там, на килимі, й ніби розчинилася у власній бездіяльності, а в голові лунала фраза:

Я програла.

Це справді була поразка. Але не в тій грі, яку ми колись обговорювали. А в чомусь глибшому — у спробі стати для нього кимось важливим. Справжнім. Незамінним.

Я згорнулася клубком на килимі й затулила обличчя руками. Плакати вже не виходило — усе в мені ніби висохло. Я просто сиділа. І дихала. Повільно, нерівно.

І чекала — сама не знаю чого.

Дзвінок у двері змусив мене здригнутися. Серце підскочило десь до горла, як від рефлексу — наче хтось щойно увімкнув яскраве світло в темному кінозалі моїх думок. Я не чекала нікого і зовсім не хотіла відчиняти. Я завмерла, вдала, що мене немає вдома. Навіть дихати почала тихіше, але дзвінок пролунав знову. Потім ще раз. І ще.

— Адель! — голос за дверима був знайомим і наполегливим. — Якщо не відкриєш, я залізу через балкон!

Я скривилась. Звісно, Марина. Лише вона використовувала цю мою форму імені. Це була наша негласна дівоча угода: ніхто інший не мав права так мене називати. Вона казала, що "Аделіна" — це офіційна версія для паспорта, а "Адель" — для душі.

— Відчиняю, відчиняю, — пробурмотіла я й попленталася до дверей, волочачи за собою плед, як шлейф розбитого серця.

Двері відчинилися — і в квартиру увірвалася буря. У прямому сенсі. Марина буквально влетіла, ніби боялася, що я передумаю в останню мить. У руках — коробка з піцою, пахучою на весь поверх, і мініатюрна пляшечка ігристого, ще запітніла від холоду.

— Ти виглядаєш, як постапокаліпсис, — повідомила вона замість «привіт». Зітхнула й окинула мене поглядом з такою експертністю, наче оцінювала стан будівлі після землетрусу. — Прийшла рятувати. Не дякуй.

— І не збиралась, — пробурмотіла я й розвернулась у напрямку кухні. Вона попрямувала за мною, не знімаючи куртки, не питаючи дозволу. Як завжди.

На кухні я машинально взяла склянку й налила води. Вода бризнула через край — я цього навіть не помітила, просто поставила склянку на стіл і сіла. Рухи — повільні, ніби я була в акваріумі, де кожен жест обтікає густою водою з приглушеними емоціями.

Марина тим часом уже розпаковувала піцу, ставила пляшку, викладала серветки, мов на пікніку життя. Сіла навпроти.

— Отже, — сказала вона, потираючи долоні, — у мене для тебе дві новини. Хороша і… нейтральна. З якої почнемо?

— Можеш із поганої, — буркнула я, розуміючи, наскільки драматично я себе зараз веду. Навіть на мить внутрішньо усміхнулася, відчувши, наскільки ж безглуздою є ця поведінка.

— Поганих немає. Є лише ти, яка залипає в себе вже який день, — відповіла Марина, дістаючи шматок піци й тицяючи ним у мій бік. — А ти ж не така. Ти — вогонь, Адель. І якщо ти впала, треба просто підвестися і піти танцювати.

Я глянула на неї скоса.

— Марин, я не хочу танцювати. Я хочу... не знаю, розчинитися.

— Так от, — перебила вона, проігнорувавши мої слова. — Сьогодні корпоративна закрита вечірка. Від моєї компанії, нам дозволили привести когось із знайомих!

— І?

— І я тебе туди веду. Без варіантів.

— Що?! — Я відставила склянку. — Ти серйозно? Я ж не зможу… Я виглядаю, як...

— ...дівчина, яка дуже потребує шампанського, музики і красивої сукні, — рішуче сказала Марина. — Пішли. Ти вдома третій день. Я вже знудилася від твого мовчання в чатах.

Я зітхнула.

— Я не готова когось бачити. Та й що я там робитиму?

— Будеш красивою. І, можливо, нагадаєш собі, яка ти сильна. До речі, це вечірка з дрес-кодом. Ідеальна нагода вдягнути оту сукню, яку ти бережеш «на особливий випадок». А тепер, сідай рівно. Їж піцу, пий воду. І запам’ятай: ми воскресаємо. І робимо це красиво.

Я не відповіла. Але в мені щось похитнулося. Справді. Чому б і ні?

Марина усміхнулась, ніби прочитала мої думки ще до того, як я їх сформулювала.

— Я принесла косметику. І червону помаду.

— Червону? — Я скептично підняла брову.

— Якщо не хочеш плакати — нафарбуй губи, — урочисто проголосила вона, ніби цитувала святе письмо. — Старий трюк. Працює безвідмовно. Це так моя бабуся завжди казала!

Я нервово засміялась. Сміх вийшов не впевненим, але живий — і це вже щось.

Ми зайшли у мою спальню, де по підлозі було розкидано кілька футболок та джинсів, з крісла звисав плед, а на тумбочці лежала прочитана до половини книга, яку я так і не могла дочитати. Марина сіла на край мого ліжка, скинула з себе куртку, і швидко дістала косметичку з глибини своєї сумки — ту саму червону, з написом "Girl Boss" у блискітках — і почала влаштовувати імпровізований салон краси просто на моїй постільній білизні.