Розділ 8

Аделіна

Я йшла на зустріч із піднесеним настроєм. Здавалося, повітря стало легшим, ніж зазвичай, і навіть сонце світило якось по-особливому. Ми не бачилися з Каєм три дні, і за цей час я встигла скучити більше, ніж очікувала.

У парку було тихо. Вечірнє сонце уже торкалося верхівок дерев і видовжувало тіні. Усе в мені ніби тремтіло в очікуванні: а як він мене зустріне? Посміхнеться? Обійме?

Я навіть подумки прокручувала репліки — ті, з яких можна було жартома почати розмову. «Ну як, вижив без мене?» або «Попереджаю: я сьогодні — суцільна небезпека».

Коли я завернула за поворот, то одразу впізнала його силует: він стояв біля дерев’яної лавки, під старим кленом. Руки в кишенях, трохи нахилений уперед, ніби зосереджено думав про щось.

Серце радісно підстрибнуло. За звичкою провела пальцями по волоссю, та трохи пришвидшила крок.

Я відчула його погляд ще до того, як підійшла достатньо близько. Ніби спина застерегла: щось буде.

Коли наші погляди зустрілись — все всередині похитнулося. Серце стиснулося, і я, неначе в уповільненому кадрі, затримала подих. Його обличчя було похмурим, і я уважніше придивилася, помічаючи в ньому емоцію, яка раніше була мені незнайома. Ніби суміш гіркоти та розчарування. Розчарування... в мені.

Я зробила крок уперед, намагаючись зрозуміти, чи не привиділося мені. Можливо, це лише ілюзія зору або невдало впала тінь на обличчя. Адже у Кая не було причин розчаровуватися в мені. Я не робила нічого такого, ну хіба що... УГОДА.

Мій погляд впав на його стиснуті губи, і я помітила, як він непомітно стискає щелепу, ніби намагаючись приборкати бурю емоцій. Але ні, він не міг про неї дізнатися, я ж нічого не казала і навіть не збиралася. Інтуїція крутилася в моєму серці, мов птах у клітці — паніка піднімалася хвилею, але я напружено тримала її під контролем.

Обличчя Кая було ніби чужим — зовсім не таким, як завжди. Він стояв, спокійний на вигляд, але в його очах читалася холодність і відстань, що прорізала мене, мов лезо. Його погляд не знаходив зі мною контакту, дивився крізь мене, ніби через прозоре скло, і я не могла збагнути, які думки ховалися за тією маскою. Він стиснув кулаки у кишенях, плечі напружилися, а губи міцно стиснулися, ховаючи біль, який я не могла розшифрувати.

Я зробила крок ближче. Він — також. Повітря між нами наче загустіло, і з кожним рухом відстань зменшувалась, але холод, що сковував мене, не відступав.

— Привіт, — видихнула я, намагаючись зберегти легкість у голосі, хоча серце калатало так, ніби вирвалося з грудей.

— Привіт, — коротко відповів він.

Я хотіла сказати щось легке, щось дурне, але губи не слухались. Я ніби заклякла зсередини, відчуваючи незвичний холод від Кая. Вперше за весь час поряд з ним я почувалася незатишно, і по спині пробігла холодна електрика.

— Мені треба дещо знати, — його голос прозвучав тихо, але кожне слово було як удар. У мене миттєво перехопило подих — повітря ніби зникло з легенів.

Я кивнула, можливо, надто швидко, і серце стискалося від страху перед тим, що почую.

— У тебе була з Мариною... угода?

Ці слова зависли між нами, і я мовчала. Чорт, як він міг дізнатися? Всередині мене все охололо, ніби я щойно з’їла 15 кубиків льоду. Язик затерп і не слухався, навіть коли я намагалася змусити його говорити.

— Просто скажи, — його голос став м’якшим, майже ніжним, без агресії, без тиску. Але я відчувала ту лють, яку він так вправно ховав.

Мені захотілося втекти. Заховатися у вбиральню, у шафу, в себе. Куди завгодно. Лиш би не дивитися йому в очі, просто зникнути. Але я стояла і відчувала себе ніби під прицілом.

— Так, — прошепотіла, ледве чутно, наче боялася, що ці слова зруйнують усе остаточно. — Але це не... Це не було так, як ти, мабуть, думаєш.

Його погляд не відводився, очі напружені, мов хижак, що вичікує слабкість.

— Я просто хочу знати, — перебив він, голос твердіший, але без звинувачень. Просто — ніби більше не міг жити в тумані.

Я хотіла все пояснити. Сказати, що все почалося як дурна авантюра. Що це була просто фраза, кинута вголос. Що я не думала, що це... що ми... Але слова сипались, як пісок у руках. У моїй голові було безліч думок, та я жодну не могла вимовити. Я дуже хотіла все пояснити, але водночас боялася сказати щось катастрофічно неправильне і ще більше все зіпсувати. Слова збивалися у нерозбірливі речення, заплутувалися на язиці, а легені горіли вогнем.

— Тобто це була гра, — раптово і різко, наче удар, підсумував Кай. Його погляд був гострим, мов лезо, що прорізає навіть найтонший захист.

— Спочатку. Так. — Я намагалася знайти його очі, шукала там хоч маленький промінь розуміння. — Але не потім. Потім усе було справжнім.

Він недовірливо схилив голову.

— А я? — Запитав тихо, ніби боявся почути відповідь. — Я був частиною справжнього? Чи просто способом перемогти?

Усе навколо зупинилося. Я хотіла кричати, протестувати, доторкнутися до нього, довести, що це не так. Але губи мовчали, а серце розривалося від безсилля.

Він зробив крок назад, важко видихнув, ніби знімаючи з себе тягар.

— Добре.

Я ледве вимовила:

— Кай...

— Все добре. Справді.

Він ступив ще крок назад, віддаляючись, ніби з кожним рухом забираючи частину мене з собою. Я зробила крок вперед, відчуваючи, як тремтять руки, а в горлі з'явився клубок, який не дав вимовити ані слова.

— Можеш не перейматись, — кивнув він, не піднімаючи погляду. — Мені все зрозуміло.

Його слова прозвучали холодно, але не з відчуженістю — скоріше з гірким прийняттям.

— Я не хотіла зробити тобі боляче, — випалила, ніби рвучи себе на частини. Душа виривалася з бурею емоцій, що вирували всередині.

Що мені зробити, щоб він не пішов? Я не можу все пояснити, навіть собі. Кай не зрозуміє мене.

— Знаю, — сказав тихо, ніби прошепотів тільки для себе. — Просто... вийшло.