Розділ 7

Кай

Я не любив укладати угоди, особливо якщо це не було необхідністю. Але сьогодні була саме така необхідність. Потрібно підписати документи на співпрацю з креативною агенцією, яка допомагатиме просувати один із моїх нових проєктів. Простір, куди мене запросили, був модним — з бетонними стінами, високими вікнами, запахом кави й легким фоновим джазом, що лився з невидимих колонок. Працівники сновигали з ноутбуками, чашками й телефонами. Все виглядало надто правильним, але по-своєму затишним.

Я не поспішав. У планах було підписання документів, але в голові — зовсім інше. Аделіна. Останні дні вона буквально переслідувала мої думки. Її усмішка, голос, навіть манера піднімати брову, коли вона хотіла сказати щось саркастичне. Я зловив себе на думці, що хотів побачити її знову і знову. Це злегка дратувало, адже в мене зараз абсолютно не вистачало на все часу. Справи накинулися на мене з такою шаленою швидкістю, що зараз я бачився лише з паперами й цифрами на документах.

Від нашого останнього випадкового побачення з Аделіною минуло три дні. Це був саме той день, коли я запропонував їй зустрічатися, а вона… погодилася. Погодилася!

Насправді, я вважав себе не найкращим кандидатом для стосунків із такою чарівною дівчиною, та ризик виправдав себе. Сьогодні я нарешті її побачу. Ми домовилися про побачення ввечері, і я з нетерпінням чекаю миті, коли знову побачу    її усмішку.

Я увійшов до офісу, та мене попросили трохи зачекати — координаторка була на дзвінку. Я кивнув і став біля великої полиці з журналами, глянув на назви, які нічого мені не казали, й відвів погляд, розглядаючи простір навколо.

Тоді я побачив знайомий колір волосся. Біляві, хвилясті локони розліталися від потоку повітря з кондиціонера. Марина. Вона стояла біля одного зі столів, притиснувши телефон до вуха плечем, між пальцями крутила ручку, а в іншій руці тримала чашку з паруючим напоєм. Вона виглядала по-діловому, але втомлено. Говорила спокійно, з якоюсь ноткою зверхньої іронії та жартівливості.

Я не мав причин підходити до Марини, але саме вона познайомила мене з Аделіною, і зараз є хороша можливість подякувати за це. Швидко глянувши на годинник на зап'ясті, я зробив кілька кроків у її бік, але зупинився, коли зрозумів, що вона ще говорить. І, на жаль, говорила емоційніше і гучніше, ніж слід було б.

Я мимоволі пригальмував біля книжкової полиці, вдивляючись у корінці, лише щоб створити видимість зайнятості.

— Так, я ж тобі казала, Адель, — промовила Марина в слухавку. — Я знала, що ти переможеш. Ну... він реально закохався. Ти молодець!

Аделіна.

Я завмер. Відчув, як шкіра на потилиці напружується. Усе довкола стало неприродно чітким. Сміх із приймальні, звук кавомашини, шарудіння паперів. Я стояв, слухаючи розмову, яка мені не була призначена, і відчував, як щось важке повільно опускається всередині грудей.

— Ти тільки не кажи йому про угоду, це тільки між нами, — продовжила Марина, з усмішкою в голосі. Вона відпила напою з чашки й захихотіла від якоїсь фрази з телефону. — Ну, з його боку — все йде за планом. Але, Адель... скажи чесно: ти ще тримаєш дистанцію, так? Бо якщо вже щось відчуваєш і починаєш ловити метеликів — то все, ти програла!

Усмішка. Вона усміхалась. Навіть не здогадуючись, що просто зараз розбиває щось всередині. Мене немов прибило до підлоги. Очі самі повільно закрилися на мить — тієї миті, коли ти ще не хочеш вірити в те, що почув, але вже знаєш: почув правильно.

Пауза. Марина знову сміється, а я стою в тіні книжкової полиці, не дихаючи. Відчуваю, як серце б’ється десь у горлі. Я навіть не чую більше слів. Вони зливалися в кашу й розчинялися в загальному гулі.

У вухах шуміло. Мене ніби відключили від простору і водночас увімкнули надто гучно всередині. Образ Аделіни з учорашнього вечора — її очі, голос, руки, які ловили краплі з волосся — усе стало якимось неправдивим. Порожнім. Як репетиція, а не сцена. Я знову згадав, як вона мовчала. Як довго дивилася на мене, нічого не кажучи. І чомусь це мовчання тепер стало підозрілим.

— Так, — знову каже вона в слухавку. — Але ми ж домовлялися: якщо він закохається — твоя перемога. Якщо ти — то... ну, не будемо про це.

Я не розумів, що саме в цей момент мене зачепило більше. Факт того, що це була гра? Чи те, з якою легкістю вони про це говорять? Мої пальці судомно стискалися в кулаки. Я не чую музики, не бачу людей. Лише слова.

"Закохався. Якщо він — ти перемогла."

Я зробив крок назад. Потім ще один. Шестерні в моїй голові крутилися, аналізуючи всю інформацію, та зіставляючи частинки діалогу. Мені стало душно. Тепер я точно розумів, що відчував раніше — не занепокоєння, а передчуття. Щось не збігалося, щось було надто ідеальним. Але я не хотів у це вірити. Бо хотів вірити в неї.

А тепер — усе стало на свої місця.

Я був просто експериментом. Частиною угоди. Іронічним об’єктом, який мав закохатися. І — закохався. Головне, щоб вона — ні. Бо тоді «гра» не буде виграна. Все, що я називав справжнім — наші розмови, жарти, прогулянки, поцілунок, те, як вона дивилася на мене... було частиною гри?

Я відчував себе так, ніби щось хруснуло всередині. Тихо, без криків. Але глибоко. Наче тріснув лід під ногами — не провалився, ще тримається, але звук... той звук не дасть зробити вигляд, що нічого не сталося. Я стояв ще кілька секунд. Пальці в кишенях рухалися самі — нервово, ритмічно. Немов шукали опори. Очі залишалися на підлозі. Я не міг змусити себе підняти погляд на Марину.

Розвернувся і пішов до виходу. Не підписавши документів, не глянувши навколо. Прохід здався довшим, ніж зазвичай. Кожен крок луною віддавався десь у скронях.

Плечі напружилися, наче я ніс щось важке. Мені хотілося йти швидше, але тіло ніби опиралося, повільне, як у воді.

Просто — потрібно було подихати. Побути на самоті хоча б кілька хвилин, щоб зрозуміти, що робити далі. Я схилив голову вперед, закрив очі, зробив глибокий вдих, та повітря ввійшло в легені з болем. Воно не заспокоювало, не очищало. Але хоча б нагадувало: я тут. Я є. І я ще не зламався.