Розділ 6

Минув тиждень

Дощ почався так різко, що я навіть не встигла витягти з рюкзака навушники. Просто стояла, кліпала очима і намагалася зрозуміти, чи мені зараз бігти, чи вже немає сенсу. Краплі великі, холодні, наче хтось поливає зверху з контрастного душу. Вони котилися по моєму обличчю, стікали по шиї та просочувались крізь одяг. Волосся прилипло до щік, а джинси повністю промокли. Я шарпнула блискавку куртки вище до підборіддя й натягла капюшон, хоча це вже, здається, марно.

Мені лишалося ще хвилин десять до найближчого магазину, де я могла б сховатися, і кожна секунда цієї «прогулянки» виглядала як покарання.

— Ти серйозно? — Голос із машини.

Я розвертаюсь і бачу його!

Відчинене вікно, легка посмішка, рука на кермі. Я здивовано розглядаю Кая, ніби бачу його вперше. І хоч від нашої останньої зустрічі пройшов лише тиждень, зараз я дивлюся на нього, як на незнайомця. Стою і не рухаюсь.

— Сідай, — Кай швидко киває на двері, не розуміючи, чому я зависла.

Я роблю круглі очі.

— А ти звідки тут узявся?

— Може, я слідкую за тобою, — жартує він спокійним голосом, ніби ми говоримо про погоду. Але я бачу в його рухах, що якщо тягнутиму час і продовжу мокнути під дощем, він уже готовий вийти з машини і силою заховати мене у салоні. Така собі агресивна турбота.

— Дуже заспокійливо звучить, дякую, — кидаю йому і, піддаючись слабкій внутрішній паніці, обходжу машину з протилежного боку. Дверцята відчинені. Залажу всередину, залишаючи мокрі плями на сірому сидінні.

У салоні тепло. Я хапаюся за ремінь безпеки і мовчки застібаю його.

— Хочеш рушник? — Невимушено пропонує Кай, натискаючи на газ.

— У тебе є рушник? — Шепочу я.

— Завжди тримаю один поруч. Для таких, як ти, — усміхається і кидає мені якийсь темно-синій рушник. Я хапаю його, щось бурмочу замість «дякую» і витираю волосся.

— І багато «таких як я» ти возиш у машині? — Після короткої паузи питаю його, навіть не встигаючи усвідомити, чому це кажу. На язиці відчуваю різкий присмак своїх ревнощів і міцніше втискаюся у сидіння, усвідомивши цю дурну помилку.

Він на секунду зависає, напевно, розуміючи, як дивно звучала ця його репліка, а після — і моя фраза.

— Пробач, це трохи не те, що я мав на увазі, — відповідає Кай, злегка розгубившись. — Це мала бути просто доброзичлива фраза.

Я злегка киваю і внутрішньо дивуюсь тому, наскільки він відчув себе винним за цю випадкову фразу. Напевно, хвилюється, що я подумаю, ніби у нього «таких як я» багато. Хоча я теж зі своїм сплеском ревнощів виглядаю не надто добре.

Авто впевнено їде мокрим асфальтом, а ми мовчимо кілька хвилин. Я розслабляюся та відчуваю себе ніби в медитації, спокійно і затишно, а Кай тим часом про щось довго роздумує. Я насухо витираю обличчя рушником, потім руки, а потім просто сиджу, тримаючи рушник у руках. Кай уважно дивиться на дорогу, але я бачу, як у дзеркалі його погляд час від часу ковзає в мій бік. Може, просто контролює, щоб я не зіпсувала сидіння.

— Знаєш, що найгірше? — Питаю, поглядаючи у вікно, де краплі біжать одна за одною. — Я знала, що буде дощ. Але все одно не взяла парасольку. Типу, я така людина, яка читає прогноз і така: «Пфф, та це ще не точно».

— Ти просто віриш у краще, — Кай злегка всміхається, не відриваючи погляду від дороги. Його голос м’який, із ледь помітною іронією, ніби він уже давно розкусив мій характер.

— Ні. Я просто не хочу тягти важку парасольку, — знизую плечима і дивлюся на рушник у своїх руках, наче він теж винен у всьому. Стискаю тканину пальцями, відчуваючи, як волога ще досі вбирається в долоні.

— Тяжку? — Здивовано перепитує Кай, ніби я сказала якийсь жарт.

— Ну… вона просто має неприємну вагу. Я не люблю таке носити із собою, — розводжу руками, пояснюючи, ніби це щось абсолютно логічне.

Кай знову кидає на мене спостережливий погляд, і коли наші очі пересікаються, моє серце пускає гучніший удар.

— Наступного разу, якщо не захочеш брати парасольку, просто телефонуй мені, і я приїду, — спокійно каже він, а від турботи, яку я чую в його словах, у мене ледь не плавиться душа.

Я не знаходжу, що відповісти, тому просто коротко посміхаюся, і ми знову замовкаємо. Від затишку і тепла я відчуваю, як мене починає затягувати у сон. Стає спокійніше, і я змушую себе випрямитись і розплющити очі, щоб часом справді не заснути у Кая в машині.

Після кількох поворотів він запитує:

— Тобі куди?

— Додому.

Він киває — спокійно, без жодного здивування, ніби вже давно знав. Можливо, й знав.

Коли ми звертаємо на знайому вулицю, темрява надворі вже така, що ліхтарі світять прямо в очі. Дощ все ще ллє, і, можливо, навіть сильніше, ніж був до цього. Я ніяк не можу вирішити, чи мені вилазити одразу, чи трохи посидіти у теплому салоні. Ноги не рухаються. Руки теж.

— Дякую, — кажу тихо.

— За рушник? — Хитро усміхається Кай.

— І за це теж.

Я знову дивлюся на Кая і зустрічаю його уважний погляд. Він не різкий, не наполегливий. Просто довгий. Його очі затримуються на моєму обличчі, ковзають по щоках, які вже, мабуть, трохи червоні, потім до губ. Я ловлю цей момент і втрачаю дар мови. Це… це вже не жарт, не парі. Це щось інше.

Його рука повільно піднімається, майже непомітно. Кай торкається мого вологого пасма біля скроні й відсуває його за вухо. Його пальці ледь торкаються шкіри, і я відчуваю мурашки до плечей. Занадто ніжно, занадто точно.

Я не знаю, що сказати. Просто не знаю і ловлю себе на тому, що дивлюся на його губи. І він теж це бачить.

Кай не рухається, просто сидить так, ніби йому нікуди поспішати. Ніби весь світ зараз звузився до салону цієї машини, до стуку дощу по даху, до мене — змоклої, ніякової, трохи розгубленої.

У голові літають думки: якщо він зараз щось скаже, я не витримаю. Якщо скаже щось дурне — розсміюсь. Якщо скаже щось правильне — розтану.