Розділ 5

Вечір настав майже непомітно. Я була готова до зустрічі, хоча трішки нервувала. Кай запропонував сходити сьогодні у бар і з хвилини на хвилину мав приїхати. У моїй кімнаті потемнішало, а монітор ноутбука став єдиним джерелом сяйва, коли я вже втретє перевіряла, чи не занадто я нафарбувала губи.

Сигнал авто знизу пролунав несподівано коротко — ніби Кай не хотів порушити спокій двору. Я глянула у вікно — темне авто стояло під під’їздом, фари блимнули один раз, і все.

На вулиці вже пахло вечором — асфальтом і кавою, яку хтось, напевно, пив на балконі. Я швидко застібнула куртку і пішла вниз. На вулиці сьогодні справді стало прохолодніше, тож я була змушена відмовитися від ідеї одягати плаття.

Кай сидів у машині з напівопущеним вікном, оперся на кермо, ніби збирався прочитати мені лекцію про безпечну їзду, але замість цього просто усміхнувся:

— Привіт. Ти виглядаєш… як людина, яка вагалася, брати парасольку чи ні. — Сьогодні він був у чорній сорочці, що явно його не зігрівала, та схоже, настрій у нього достатньо добрий, щоб жартувати наді мною.

— Я і справді вагалася, — кинула куртку на заднє сидіння й сіла поруч. — Але вирішила, що якщо ми промокнемо, то хоча б разом.

— Оптимістично, — Кай кивнув і натиснув на газ.

Перші кілька хвилин ми мовчали. Всередині авто грала якась інструменталка, і це навіть трішки заколисувало. Я глянула на хлопця краєм ока — Кай виглядав спокійно. Він упевнено вів машину, напевно, маючи багато досвіду в цьому.

— Ти часто буваєш у цьому барі? — Я вирішила порушити тишу, бо почала задумуватися про те, як дивно ми виглядаємо: він – за кермом, я – в незручному мовчанні, а навколо ніч.

— Не дуже. Але там класна паста, — відповів він. — І бармен знає, що я не п’ю нічого з парасолькою.

Я усміхнулась.

— А я якраз хотіла замовити щось із парасолькою. І трубочкою. І скибкою ананаса.

— Тоді нам доведеться домовлятися.

Машина звернула з головної дороги і повільно покотилася вузькою вуличкою. Світло ліхтарів падало крізь лобове, розмазувалося по склу. Все довкола виглядало трохи кінематографічно — ніби ми обоє не зовсім вписувалися в цей вечір, але якось дивно пасували одне одному.

Кай паркується біля невеликого бару на розі. Ми проходимо в заклад і я роздивляюся навколо, насолоджуючись атмосферою. Тут тихо, напівтемно, і пахне не алкоголем, а деревом, ваніллю та корицею. Столик біля вікна, гірлянди з жовтим теплим світлом — і світ раптом стискається до простору між нами.

— Ти щось п’єш? — Питає Кай, коли ми сідаємо за той столик.

— Усе залежить від того, що ти запропонуєш, — зводжу брову і вмощуюсь зручніше.

— Ну, скажімо, щось солодке, але з характером, — відповідає після паузи, лукаво глянувши в мій бік.

— Як це символічно, — усміхаюсь. У голові автоматично народжується кілька саркастичних відповідей, але я їх залишаю при собі. Для початку вечора досить загадкової посмішки.

— Я стараюсь, — жартує Кай у відповідь.

Він відкидається на спинку стільця, легко, без напруження, а пальцями стукає по меню, як музикант перед виступом. Здається, йому тут комфортно. І з собою, і зі мною.

Ми обираємо два коктейлі, а коли офіціантка йде, Кай нахиляється трохи ближче до мене. Його рука лежить на столі поруч з моєю, і я думаю, що якби хотіла — могла б доторкнутись. Але не хочу. Поки що ні.

— І все ж. Навіщо ти погодилась? — Він говорить тихо, але в очах виблискує цікавість.

— На що? — Я підіймаю брову і трохи схиляю голову набік.

— На зустріч. — Він дивиться просто на мене, нахилившись ближче, але не надто, залишаючи простір.

— Чесно? З цікавості. — Я злегка знизу плечима, погляд ковзає по його обличчю, перш ніж зупинитися десь у середині столу. — А ти?

Я чекаю відповіді від Кая, та за короткий момент тиші неподалік розлітається гучний дзенькіт скла, і ми за рефлексом повертаємо голови вбік. Хтось із офіціантів перечепився і повний піднос напоїв розбився об підлогу. Схоже, Кай скористався цим моментом, щоб відпустити нашу тему розмови і не відповідати. Таємничість цього хлопця мене вражає. І трішки… інтригує.

Коли нам приносять напої, я беру склянку й роблю ковток. Солодко, але всередині — щось пекуче.

— Хочеш спробувати мій? — Пропонує Кай, злегка нахиляючись до мене й трохи підсуваючи склянку ближче.

Я піднімаю брову, дивлюсь на нього поверх краю свого келиха, наче оцінюю, чи в нього взагалі є план.

— Це спроба наблизитись до поцілунку через обмін слиною? — Грайливо посміхаюся, притискаючи язик до піднебіння, щоб стримати сміх.

— Ні. Це спроба просто поділитись напоєм, — відповідає Кай, стримано, але з помітною іскоркою в очах. Його губи сіпаються в усмішці, ніби він щойно ледь не проковтнув жарт.

Я усміхаюсь у відповідь, простягаю руку, торкаюсь його пальців, коли беру склянку. Тепло скла ще не встигло зникнути від його дотику. Роблю ковток — неквапливо, відчутно.

Напій виявляється міцнішим, брутальнішим. На відміну від мого, в ньому відчувається якась пряма, як лезо, гіркота. Але в цьому є щось... привабливе.

— Ну що? — Питає Кай, спостерігаючи за моєю реакцією, трохи схиливши голову набік.

— Твій теж з характером, — з легкою насмішкою кажу я, облизуючи нижню губу, на якій залишився присмак.

— Але мій — трохи гіркіший, — він знизує плечима і кладе лікоть на стіл, опираючись підборіддям на руку.

— Символічно, знову ж, — знизую бровами і ковзаю поглядом по його обличчю. Нам обом це чомусь здається значно смішнішим, ніж мало б бути. І водночас — чимось глибшим, ніж здається з першого погляду.

Його рука, яка досі лежала на столі, повільно повертається долонею вгору. Відкрита. Без тиску. Пропозиція, а не вимога. Я кладу свою — не повністю, тільки пальці. І він їх не стискає. Просто приймає. І це — набагато інтимніше, ніж якби взяв за зап’ястя. 

Ми виходимо з бару, коли на вулиці вже зовсім темно. Кай іде поруч, ближче, ніж раніше. Його лікоть час від часу торкається мого, але не нав’язливо — просто ми тепер у спільному ритмі.