Розділ 4

Я прокинулася без будильника.

Це трапляється нечасто — і завжди означає одне: мозок так і не вимкнувся. Він крутив думки цілу ніч, ганяв сцени вчорашнього дня, обличчя, репліки, усі ті дрібниці, які зазвичай провалюються у сон. Сьогодні я прокинулася раніше, ніж треба, з тим самим відчуттям, яке лишається після гойдалки: трохи запаморочення, легка ейфорія і тиша, в якій всі емоції стають гучнішими.

У кімнаті ще напівтемно. Сонце тільки починає фарбувати штори в м’який абрикосовий колір. Я кілька хвилин лежу на спині та вдивляюся у стелю, намагаючись не думати про Кая.

На жаль, це неможливо.

Моєї неймовірної сили волі не вистачає, щоб бодай на хвилину забути про те, як він виглядає. Таке враження, ніби я вчора подивилася фільм із улюбленим актором і зараз вже готова переглянути цей фільм ще раз. От тільки Кай зовсім не герой із фільму. Він справжній. Він існує. До нього можна торкнутися.

Я скидаю ковдру і сідаю на ліжку. Дзеркало напроти ловить мій розпатланий вигляд і, здається, глузує. Волосся розтріпане, погляд ще не зовсім прокинувся, але мозок уже працює на 200%. Наче хтось залишив всередині іскру.

Телефон блимає на тумбочці, і я швидко переміщаюся ближче до нього. Схопивши гаджет, кілька разів кліпаю, щоб сфокусувати погляд, і вмикаю екран. Це просто сповіщення про день народження колеги. Немає повідомлень від Кая. Ні привіт, ні спасибі за вечір. Жодної крапки. Дурень. Ну невже він не знає, що зацікавлення дівчини потрібно «підігрівати»? Напевно, не знає. Ну… або ж ще не здогадався.

Я розчаровано роблю глибокий видих, заспокоюючи стукіт серця. Намагаюсь переконати себе, що насправді це просто мої вигадки, і взагалі він не зобов'язаний мені писати так швидко. А я не зобов'язана чекати на його повідомлення. Буде набагато краще, якщо я перемкну увагу на щось корисніше, ніж фантазії про хлопця, якого ледь знаю.

Заходжу в месенджер, ніби за підказкою інтуїції. І, звісно, бачу: «Марина друкує…» Через секунду — повідомлення:

Марина: «То як пройшов твій вчорашній експеримент?»

Я дивлюся на ці слова і майже чую її голос — іронічний, трохи прискіпливий, але як завжди з ноткою тепла. Вона хоче подробиць, а я сама ще не знаю, що думати.

Я: «Ти мене реально з кимось із кіно посадила. Він ненормально красивий.»

Відповідь приходить миттєво:

Марина: «Ну дякую, я старалась»

Пауза. Потім ще:

«Адель, як там наша угода? Він ще не запропонував тобі зустрічатися?»

Відповідаю: «Дай мені трохи часу. Скоро все буде готово.»

Марина: «Пам’ятай, головне — не перекип’ятити інгредієнти. Ти маєш бути і гарячою, і загадковою.»

Я: «Ніби я чайник»

Марина: «Ти кава. Ідеальна, чорна і з післясмаком.»

Я усміхаюся і повільно встаю. Збираю волосся в недбалий пучок та йду на кухню. Коли наливаю собі каву, помічаю, що усміхаюся. Без причин, просто… так. Як ніби всередині є щось хороше, навіть якщо воно ще не має назви.

***

Повідомлення прийшло о 12:13.

Я саме стояла в супермаркеті, тримала в руках два види сиру — і не могла вибрати між «камамбером» і «звичайною моцарелою». Життя дорослої жінки, ага. І от в цю мить — дзинь. Повідомлення від невідомого номера.

Невідомий: «Привіт. Це Кай. Сподіваюсь, я не порушив твій режим “постпобачення”.»

Я від несподіванки ледь не впустила сир. Усмішка прокотилася вгору по спині, десь в потилиці тепло загуло. Добре, що я була сама, бо так безглуздо всміхатись до телефону — це вже точно симптом. Я подивилась на повідомлення ще раз. Просте, нейтральне. Але за ним — інтонація. Та, яку він мав учора: напівжартівлива, трохи стримана, але уважна. Я набрала відповідь:

Аделіна: «Мій режим неможливо порушити, я завжди на своїй хвилі, і мене майже неможливо вибити з колії.»

Впевнено збрехала я, відчуваючи, як червоніють щоки. Я хочу, щоб він відчув бажання таки “вибити мене зі звичного стану”. Впевнена, доки він буде проявляти до мене увагу — точно закохається перший.

Моє повідомлення він прочитав одразу. Поставив «смайлик із піднятою бровою»., а через кілька секунд мені прилітає ще одне повідомлення:

Кай: «А як щодо зустрічі сьогодні? Не побачення. Просто день без метушні.»

Не побачення??? Це ще чому? Якось він несерйозно відповідає. Можливо, мої чари так повільно діють саме на нього?

Я: «А "не побачення" — це як? Треба прийти в домашніх капцях?»

Я усміхнулась, дивлячись на екран. Пальці самі друкували фрази, а всередині вже ворушилось щось тепле. Чорт забирай, чому навіть це звучить з ним… затишно?

Кай: «Можна в капцях. Якщо тобі так буде комфортно.»

Я: «Добре. Тоді я візьму свої найкращі. Ті, що блищать.»

Кай: «Спокуса у найпростішому вигляді. Це небезпечно.»

Я: «Я взагалі-то вся — суцільна небезпека. Але тсс, не всім можна про це знати.»

Випустила ще одну фразу-гачок. У мені жевріла легка зухвалість, ніби я крок за кроком гралася з вогнем. І мені це подобалося.

Кай: «Таємниця збережеться. Якщо ти мене не отруїш сьогодні кавою.»

Я: «Це буде залежати від того, що ти скажеш під час зустрічі. Можеш сьогодні обрати щось, окрім кави, і будеш впевнений у своїй безпеці.»

Я усміхнулась, але серце трохи прискорило ритм. Ми жартуємо, так? Але чомусь кожна репліка залишає післясмак. Немов ми ходимо навколо чогось крихкого й важливого, ще не торкаючись — але вже майже.

Кай: «А якби я сказав щось дуже ризиковане — ти б мені пробачила?»

О, ось воно. Вибух у тиші. Я перечитала повідомлення тричі. Він ніби підштовхує мене до краю, але не робить крок першим. Поки що.

Я: «Залежить від ступеня ризику. Якщо це щось… надто зухвале — доведеться компенсувати.»