Розділ 3

Ми повільно йшли містом, майже синхронно, не домовляючись про темп. Нам не було куди поспішати, але й прощатися ми теж не хотіли. Ніхто з нас цього вголос не сказав, та, схоже, ми обоє відчули це на підсвідомому рівні.

— То ти справді вмієш мовчати, — кажу, поглядаючи на нього краєм ока після чергової тривалої паузи.

Він усміхається краєчком губ, не повертаючи голови.

— Я ж не сказав, що я німий. Просто… не завжди є сенс щось казати.

— Хм. Ти один з тих, хто думає, що слова знецінюють момент?

— Я думаю, що мовчання часом важливіше, — відповідає він спокійно, без виклику.

— Це дуже зручно казати, коли не знаєш, що відповісти, — примружуюсь до нього, напівусмішці.

— Або коли боїшся сказати щось зайве, — парирує він швидко. І я вже не знаю, виграла я цей раунд чи програла.

Ми мовчимо ще кілька кроків. Він щось думає — я це бачу по тому, як його брови ледь зсуваються, а погляд ковзає десь повз ліхтарі, не фокусуючись.

— Насправді, коли мовчиш поряд з людиною, легше зрозуміти, що саме ти відчуваєш, — додає він після паузи, в якій я вже майже встигла подумати, що тема закрита. — Ніби в цей момент ти чуєш свої емоції гучніше і краще відчуваєш, чи комфортно тобі, чи ні.

— І що ж ти відчуваєш поряд зі мною? — Зацікавлено запитую, перекидаючи волосся через плече.

Кай навіть не здогадувався, наскільки важливим для мене було це питання. Його відповідь могла б дати мені зрозуміти, чи взагалі в мене є шанси виграти парі з Мариною.

Я пильно дивлюсь на нього, затамувавши подих і намагаючись вловити хоча б натяк у його погляді чи міміці, але марно. На його обличчі спокійний і розслаблений вираз, що аж ніяк мене не заспокоює, а тільки сильніше тривожить.

А раптом у мене взагалі нічого не вийде? А якщо це — наша остання зустріч?

Він, напевно, бачив у житті не одну красиву жінку. Тож моя зовнішність навряд чи вирішальна карта в цій грі. Правду кажучи, я справді намагаюся його підкорити саме своєю зовнішністю — бо раніше це завжди спрацьовувало. Та схоже, цього разу моя перевірена система дала збій. І саме з ним.

— Мені подобається твоя компанія, — відповідає Кай.

Я не відводила погляду, затаївши подих і чекаючи, що він скаже ще щось. Очі шукали в його обличчі якийсь натяк, хоч би маленьку підказку — чому саме йому подобається бути зі мною, та у відповідь тиша. Кай просто мовчить, напевно, вирішивши, що цієї відповіді мені буде цілком достатньо.

— Це комплімент? — Запитую я, намагаючись не показати, як сильно хочеться, щоб це було більше, ніж просто ввічливість.

Кай злегка посміхається, ледве помітно, і говорить:

— Це факт.

Він іде поруч, засунувши руки в кишені, і час від часу поглядає вгору — ніби перевіряє, чи не збирається дощ. Його обличчя не має ні краплі напруги, і від цього мені стає трохи спокійніше.

— А ти завжди такий? — Запитую, не приховуючи цікавість.

— Який? — Підводить брову, посміхаючись.

— Трошки загадковий, трошки саркастичний, трошки чарівний? — Кажу з легкою усмішкою, намагаючись розгадати його.

Кай робить паузу, ніби обираючи слова.

— Ні, — каже нарешті. — Інколи я буваю ще й нестерпним.

Я сміюся і розслабляюся.

— Ну слава Богу, — кажу, — бо я вже почала хвилюватися.

Ми обмінюємося короткими усмішками, ніби домовляємося мовчки — що цей вечір ще не закінчився. Минаємо вуличного музиканта, що сидить на старому складаному стільці прямо біля невеличкого кіоску. Я зупиняюся, притримую Кая за рукав сорочки. Гітара грає щось старе, знайоме, але ім’я композиції вивітрилось з голови разом із усіма думками.

Ми з Кайм стоїмо поруч, не надто близько, але й не так, щоб між нами був простір для когось ще. Слухаємо.

— Звідси недалеко до мого дому, — кажу просто, щоб не мовчати.

— Хочеш, проведу? — Відповідає без жарту й без гри в голосі.

Я дивлюсь на нього і бачу — не лукавить. Не шукає приводу чи вигоди. Кай просто запропонував, бо не хоче прощатися. Можливо, з тієї ж причини, що й я. Ми йдемо ще кілька кварталів у тиші. Тільки нічне місто навколо — ліхтарі, шелест листя під ногами, поодинокі машини, що повзуть повз нас.

Я знала, що не покличу його вгору. Не тому, що не хотіла, а тому, що не зараз. Цей вечір мав залишитися простим. Легким. Без зайвих очікувань і без поспіху. Побачення — не більше, не менше.

Ми зупиняємося біля мого під’їзду, коли на вулиці вже достатньо темно, і мені було б лячно йти додому самій, та поряд із Каєм все всередині ніби розслабляється.

— Ну, — кажу з усмішкою, затягуючи момент. — Дякую за прогулянку. І за те, що був таким цікавим співрозмовником.

Він трохи нахиляється до мене, але не надто близько. Просто щоб слова були між нами, а не в повітрі.

— Дякую, що дала мені шанс довести це.

Він не намагається мене поцілувати. Не тягнеться торкнутись руки, не нахиляється ближче, не грає в голлівудські сцени. Просто стоїть і дивиться — спокійно, уважно, навіть якось… поважно. І чомусь саме це зворушує мене більше, ніж будь-яка театральна романтика. Хоча, якщо чесно, я очікувала чогось іншого. Якогось жесту. Кроку назустріч. Натяку. Чогось. Але, здається, Кай — не з тих, хто діє за очікуваннями.

— Напиши мені, коли захочеш повторити побачення, — каже він.

Я злегка зводжу брову.

— Може, й не напишу.

— Я сприйму це як виклик, — відповідає майже миттєво, з тією самою спокійною усмішкою, яка ніби нічого не обіцяє, але залишає післясмак.

Я усміхаюсь у відповідь і відчиняю двері під’їзду. Ступаю всередину, але не зачиняю одразу, щось змушує мене ще раз озирнутись.

— До речі, — кажу, затримавшись на порозі. — Ти не такий вже й головний герой. Може, другорядний. Але з потенціалом.

Він сміється — щиро, тихо, з легким нахилом голови. Не ображається, не парирує. Просто сміється, а потім йде, не озираючись.

Я ще кілька секунд стою, тримаючи двері відчиненими, ніби дозволяючи вечору остаточно закінчитись. Потім зачиняю за собою, і підіймаюсь нагору — з відчуттям, що цей вечір точно не пройшов даремно.