Розділ 2

Кай відкидається на спинку стільця і дивиться на мене довше, ніж зазвичай дивляться на знайомих. У його погляді — недовіра, цікавість і ще щось, чого я поки не можу розшифрувати.

Я роблю глибокий вдих — не через нерви, просто легені чомусь забули, як працювати. У грудях одночасно щось напружується і… розслабляється? Знову ця дивна суміш тривоги й приємного тепла, що завжди виникає, коли поряд сидить симпатичний хлопець із очима, в яких можна втопитися або хоча б трохи загубитись. А ще гірше — з таким поглядом, ніби може прочитати всі мої думки.

— Ти справді Маринина подруга? — Питає він, не відводячи погляду. У кутиках губ — ледь помітна посмішка.

— Так, — відповідаю я без жодного коливання. Хоча всередині чомусь усе підстрибує. — Інакше б я сюди не прийшла.

Він киває, повільно, мовчки. Здається, Кай і сам не зовсім розуміє, що з цього вийде. Я — тим більше, але це не заважає мені сидіти тут із видом досвідченої учасниці подібних експериментів.

Ми ще кілька секунд мовчимо. Не напружено, ні — просто кожен ніби чекає, коли інший щось скаже, але замість слів з’являється офіціант. Молодий, чемний, із легким запахом ванілі та професійною посмішкою. Вишукано кладе перед нами два меню.

— Ось, — каже він. — Погляньте, що сьогодні є особливого.

Я беру меню, але очі самі собою знову підіймаються до Кая. В ньому є щось… спокійне. Якась внутрішня тиша, ніби він не поспішає справити враження, або навпаки — знає, що вже справив. І сидить такий, чекає, що я робитиму з цим.

— А ти часто ходиш на побачення, не знаючи, як виглядає дівчина? — Запитую і посміхаюся. Трохи зухвало, трохи грайливо.

Гра почалася, і я готова завойовувати цього хлопця. Головне — зробити це раніше, ніж він випадково завоює мене.

Кай сміється. Не голосно, але щиро. Якось навіть по-доброму, ніби це було гарне запитання.

— Не зовсім. Але це цікаво. Ти — перша, з ким я зустрічаюся за таких умов.

— Ось бачиш, — кажу, нахиляючись трохи вперед. — От і перевіримо, чи справді це гарна авантюра.

— Здається, це буде цікавий вечір, — відповідає він і піднімає келих із водою.

Я роблю так само. Скло дзвінко торкається скла, і цей звук ніби ставить галочку: «почали».

Тепер я знову опускаю погляд у меню, але зосередитися на стравах чомусь ніяк не вдається. Очі ковзають по рядках, а думки — десь між його усмішкою і тим, як він щойно сказав «це буде цікавий вечір». Наче вже точно щось вирішив, а я ще й не починала думати.

Зазвичай я звикла бути в режимі «спостерігача» — придивляюсь, прислухаюсь, намагаюсь не здатися занадто зацікавленою, але зараз... зараз я виглядаю як людина, яка читає одне й те саме речення вже вдесяте. І це речення — «Салат з авокадо й пармезаном».

Зосередься, будь ласка, — прошу себе подумки й роблю вигляд, що порівнюю ціни. Насправді я просто намагаюся не дивитись на Кая, бо щоразу, як мимоволі ловлю його погляд, десь усередині стає тривожно тепло. Наче моє тіло саме знає, що він мені подобається, а я ще вдаю, що думаю над пастою чи ризото.

Ми сиділи вже хвилин десять, а я досі не могла вирішити, що хочу — салат чи пасту. І не тому, що була голодна чи ні. Просто мій мозок відмовлявся нормально функціонувати, поки навпроти мене сидів Кай з отим своїм спокійним, трохи іронічним поглядом.

— Ти завжди так довго обираєш? — Питає він, і я відриваюся від меню.

— Лише коли мені цікаво, — відповідаю і кладу меню на стіл. — А тобі?

Він усміхається куточком губ, ледве-ледве. Як той, хто знає відповідь і просто чекає, чи здогадаєшся ти сама.

— Я зазвичай знаю, чого хочу, — каже він, і ці слова лягають у повітря як щось зовсім невинне, але в моїй голові одразу вмикається сигнал тривоги, ніби свідомість мені застережно шепоче: обережно, це може бути небезпечно солодко.

Я нахиляюсь трохи ближче, підперши підборіддя рукою.

— Ого. Це звучить як репліка з якогось психологічного трилера.

— Тоді я, мабуть, головний герой, — відповідає Кай, не кліпнувши. І я не можу зрозуміти — він жартує чи ні. 

— Чи антагоніст, — підморгую я, і нам обом чомусь смішно. Легко так, ніби ми знаємо одне одного набагато довше, ніж кілька хвилин.

Офіціант знову підходить до нас із паперовим блокнотом. Кай майже не дивиться в меню — замовляє собі щось із морепродуктами. Робить це впевнено, спокійно, без роздумів, ніби вже знав, що скаже, ще до того, як ми сіли за стіл.

Я ж обираю ту саму пасту, навколо якої десять хвилин водила очима. Тепер — вже по інерції. І трохи для того, щоб не здатися людиною, яка так і не змогла прийняти просте рішення.

Офіціант киває та майже одразу зникає, а між нами з Каєм зависає легка пауза. Не незручна, а така, яка дозволяє трохи перевести подих. Я роблю ковток кави, про яку, чесно кажучи, зовсім забула. Вона вже встигла охолонути, але моя рука все одно тримає чашку. Не через смак — радше як за щось знайоме, матеріальне, конкретне. Якір. Своєрідна точка опори у цьому вечорі, який починає мені подобатись значно більше, ніж я готова собі зізнатись.

— А чим ти займаєшся? — Питаю нарешті, не підіймаючи погляду, ніби це просто вивідна фраза, а не щире зацікавлення.

— Іноді працюю, іноді живу, — відповідає Кай з тією самою напівусмішкою. Такою, наче не говорить нічого важливого, але все одно кидає це в простір, щоб подивитись, як я зреагую.

Я закочую очі, на автоматі, бо в такі моменти складно втриматися.

— Тобто безробітний? — Намагаюсь пожартувати, але в голосі звучить трохи більше сумніву, ніж я хотіла. У цей час, подумки вже починаю малювати сценарій: чарівний, красивий, харизматичний — і, звичайно ж, без роботи. Класика. У кожного ж має бути якась вада, правда?

Хоча… якщо вже чесно, то ця впевненість у рухах, ця манера говорити з неспішною легкістю — зовсім не схожа на людину, яка живе на останню зарплату. Від Кая зовсім не пахне втомленими понеділками чи «я би, але не склалося». У ньому щось зовсім інше.