Розділ 5.

Ранок на озері був кришталевим. Туман ще чіплявся за очерет, а водна гладь здавалася ідеально відшліфованим срібним дзеркалом. Лія стояла на самому березі, відчуваючи, як волога трава лоскоче щиколотки. Каель, який сьогодні виглядав ще більш «людським» у своєму сірому худі, завмер поруч, спостерігаючи за колом на воді від якоїсь риби.

​— Вода — це не камінь, Ліє, — сказав він, не повертаючи голови. — Вона не ламається. Вона приймає будь-яку форму, але залишається собою. Щоб керувати нею, ти не повинна бути силою. Ти маєш бути... течією.

​Лія кивнула, намагаючись втихомирити внутрішнє тремтіння. Після вчорашньої вечері між ними зависло щось невидиме, але відчутне — як електрика перед грозою.

​— Спробуй підняти одну краплю. Тільки одну, — наказав Каель.

​Лія простягнула руку над водою. Вона заплющила очі, згадуючи вчорашній спокій на кухні. Вона не тиснула. Вона просто покликала.

​З поверхні озера повільно піднялася ідеальна сфера води завбільшки з перлину. Вона зависла в повітрі, виблискуючи в перших променях сонця.

​— Непогано, — почула вона тихий голос Каеля зовсім поруч. — Тепер додай до неї ще одну. Зроби з них коло.

​Лія відчувала, як її магія слухається. Це було схоже на танець. Крапля за краплею піднімалися з озера, сплітаючись у прозору стрічку, що оберталася навколо неї. Вона відчувала неймовірну легкість. Але в цей момент десь у заростях очерету почувся хрускіт і знайомий, надто високий голос:

​— О, подивіться! Хто це тут у нас займається «високим мистецтвом» у такій глушині?

​Стрічка води з плескотом впала назад в озеро. Лія різко розвернулася. На стежці стояла Селеста. Вона була в білосніжній сукні для прогулянок, яка виглядала так, ніби її щойно випрасували ельфи, а поруч із нею стояв той самий лицар Аларік.

​— Ліє, люба, — Селеста склала губки бантиком, — я чула про твою пригоду на ринку. Бідна... це так прикро — впасти у фонтан на очах у всього міста. Я б після такого місяць не виходила з дому.

​Аларік ніяково кашлянув, дивлячись у бік.

​Каель, який до цього стояв спиною, повільно розвернувся. Його очі на мить блиснули таким холодом, що Селеста мимоволі зробила крок назад.

​— Це і є та сама «досконалість»? — звернувся він до Лії, повністю ігноруючи гостей. — Біла тканина і нульовий вміст сенсу?

​— Пробачте? — обурилася Селеста, випрямляючись. — А ви взагалі хто такий? Виглядаєте як... бродячий музикант, який загубив свій інструмент.

​Каель усміхнувся. Це була та сама хижа посмішка, від якої в Лії вчора перехопило подих.

​— Я той, хто бачить, що ваша магія така ж тонка, як і ця сукня. Один дощ — і від вашої «ідеальності» не залишиться нічого, крім мокрої плями.

​— Як ви смієте! Аларіку! — скрикнула Селеста.

​Лицар, відчуваючи обов’язок захистити даму, нерішуче поклав руку на руків'я меча.

— Юначе, ви образили леді. Я вимагаю вибачень.

​Лія побачила, як пальці Каеля ледь помітно сіпнулися, і зрозуміла: зараз від лицаря залишаться лише підсмажені лати. Вона швидко стала між ними.

​— Зупиніться! Всі! — вона подивилася на Селесту. — Селесто, йди своєю дорогою. Я тут тренуюся. І мій... друг правий. Мені байдуже, що про мене думає ринок.

​— Друг? — Селеста презирливо оглянула Каеля. — Що ж, риба рибу бачить здалеку. Ходімо, Аларіку. Тут пахне... невдахою.

​Коли вони пішли, на березі запала тиша. Лія стояла, опустивши голову. Вона чекала сарказму. Чекала, що Каель висміє її за те, що вона дозволила Селесті так розмовляти з собою.

​Але Каель підійшов до неї і просто поклав руку на плече.

​— Знаєш, чому вона злиться? — запитав він.

​— Бо я катастрофа?

​— Ні. Бо вона побачила те коло води, яке ти тримала. Вона так не вміє. Її магія — це фокуси для відволікання уваги. Твоя магія — це стихія.

​Він розвернув її до себе, змусивши подивитися в очі.

— І запам’ятай: ти не невдаха. Ти просто ще не зрозуміла, що ти — океан, який намагається втиснутися в чайну чашку.

​Лія відчула, як усередині щось обірвалося. Порожнеча, яка нила роками, раптом почала заповнюватися чимось теплим. Вона подивилася на Каеля — і в цей момент золота нитка на їхніх зап'ястях не просто засвітилася, вона почала співати.

​— Ти обіцяв піти, коли я відчую справжнє кохання, — прошепотіла вона.

​— Так, — Каель різко відвів погляд, і його рука зісковзнула з її плеча. — Обіцяв. І я знайду тобі когось... кращого за того бляшаного лицаря. Когось, хто буде вартий твого океану.

​Він розвернувся і пішов до лісу, а Лія залишилася стояти на березі. Вона зрозуміла: Каель так сильно хоче отримати волю, що готовий віддати її будь-кому іншому. І це боліло сильніше, ніж будь-яка образа Селести.