Розділ 4.

Наступного ранку Каель не дозволив Лії навіть допити каву. Він просто конфіскував чашку і вказав на двері.

— Твоя магія нагадує мені поламану катапульту, — зауважив він, поки вони йшли за межі міста, де починалися дикі луки та старі пагорби. — Вона потужна, але стріляє куди завгодно, тільки не в ціль. Якщо ти хочеш, щоб хтось у цьому світі тебе покохав, ти маєш перестати бути джерелом небезпеки для оточуючих.

​Лія плелася позаду, тягнучи важку сумку з інгредієнтами.

— Я не небезпечна! — буркнула вона. — Я просто... експресивна.

​Вони зупинилися на пустищі, оточеному залишками кам’яних стін старого маєтку. Тут не було нікого, крім вітру та кількох переляканих ховрахів.

​— Отже, — Каель розвернувся, недбало засунувши руки в кишені джинсів. — Твоя проблема в тому, що ти намагаєшся «домовлятися» з магією. А магія — це сила. Їй не потрібні вмовляння. Їй потрібен наказ. Дивись.

​Він підняв одну руку. Без жодного слова, без жодного пасу, повітря перед ним раптом здригнулося і спалахнуло ідеально рівною кулею чорного вогню. Вона висіла нерухомо, не видаючи ні звуку, ні диму.

— Контроль, — коротко сказав він і погасив вогонь, просто стиснувши кулак. — Тепер ти. Спробуй запалити звичайну свічку на відстані п’яти кроків.

​Лія зосередилася. Вона виставила пальці, примружила очі й почала шепотіти складну формулу призову вогню. Її обличчя почервоніло від напруги.

— Та гори вже! — вигукнула вона.

​Замість тихого вогника на свічці, під ногами у Каеля раптом виросла гігантська фіолетова печериця, яка випустила хмару спорового пилу прямо йому в обличчя.

​Каель завмер, припорошений бузковим пилком. Кілька секунд панувала тиша, порушувана лише пищанням ховрахів.

— Печериця? — голос демона був загрозливо спокійним. — Ти хотіла викликати стихію вогню, а натомість створила… закуску?

​— Я просто подумала, що свічці може бути самотньо! — виправдовувалася Лія, ледь стримуючи сміх від вигляду посинілого від люті (і пилку) Каеля.

​— Годі жартів! — Каель миттєво опинився за її спиною. Він не торкався її, але Лія відчула його жар. — Закрий очі. Відчуй нитку між нами. Твій хаос — це не помилка, це паливо. Але ти боїшся його. Ти намагаєшся зробити його «правильним», як у Селести. А ти не Селеста. Ти — пожежа.

​Він поклав свої руки поверх її рук, спрямовуючи їх у бік кам’яної стіни.

— Не шепочи. Не проси. Уяви, що ця стіна — це все те, що змушує тебе почуватися «недостатньою». Всі ці усмішки Селести, всі ці штрафи від варти. Просто… відпусти.

​Лія відчула, як від Каеля до неї перетікає впевненість. Це було дивне відчуття — ніби її магія раптом знайшла русло. Вона не стала думати про формули. Вона просто згадала вчорашній фонтан і погляд лицаря.

​Раптом з її долонь вирвався не вогонь, а справжній потік чистої, сліпучої енергії. Він не був чорним, як у Каеля, і не був золотим, як у «правильних» відьом. Він був яскраво-бірюзовим, із тріском електричних розрядів.

​Бум!

​Кам’яна стіна розлетілася на дрібні друзки. Пилюка осіла, оголивши чисте поле.

​Лія стояла важко дихаючи, дивлячись на власні руки.

— Я... я це зробила?

​— Ти це зробила, — Каель відступив, витираючи бузковий пилок зі щоки. В його очах вперше з’явилася не насмішка, а повага. — Це була справжня магія. Твоя магія. Брудна, неконтрольована і неймовірно сильна.

​Він підійшов до неї ближче.

— Бачиш? Тобі не потрібен ідеальний принц, щоб бути значущою. Тобі потрібно просто перестати вибачатися за те, що ти — це ти.

​Лія подивилася на нього, і в цей момент їй здалося, що Каель у звичайному худі, із залишками грибного пилу на волоссі, значно красивіший за будь-якого лицаря в обладунках.

​— Дякую, — прошепотіла вона.

​— Не дякуй, — Каель знову одягнув маску сарказму. — Ти все ще катастрофа. Просто тепер ти — озброєна катастрофа. А тепер прибери цю печерицю. Вона дивиться на мене так, ніби хоче запросити на побачення.

Це була гарна перемога, але вона виснажила Лію до останньої краплі. Дорогою до міста її ноги запліталися, а живіт видавав такі звуки, що навіть Каель перестав коментувати її ходу, побоюючись, що вона впаде десь посеред дороги.

​— Гаразд, — сказала Лія, переступаючи поріг квартири й скидаючи кеди. — Сьогодні ніякої магії. Тільки я, плита і справжня їжа. Ти допоміг мені — я віддячу вечерю.

​Каель скептично оглянув кухню, яка все ще зберігала легкий аромат мандрагори та підгорілої вчорашньої картоплі.

— Якщо твоє кулінарне мистецтво хоч на чверть таке ж «експресивне», як твоя магія, мені варто заздалегідь підготувати антидот.

​— Ой, помовчи! — Лія витягла пательню. — Я готую чудову яєшню з томатами. Це безпечно, просто і... зручно.

​Вона почала поратися біля столу. Каель, замість того щоб піти на свою «слухняну канапу», залишився на кухні. Він прихилився до одвірка, схрестивши руки на грудях. У цьому сірому худі він виглядав дивно домашнім, хоча його очі все ще нагадували про безодню.

​Лія нарізала помідори. Вона намагалася бути зосередженою, але відчувала на спині його погляд.

— Чого ти там стоїш? — запитала вона, не обертаючись.

​— Спостерігаю за примітивними процесами виживання, — відгукнувся він, хоча в його голосі вже не було звичної отрути. — Ви, люди, витрачаєте стільки часу на підтримку своєї оболонки. Це... зворушливо.

​— Це смачно, Каелю. Тобі варто спробувати жити, а не просто «структурувати молекули».

​Лія розбила яйця над пательнею. Одне з них виявилося з подвійним жовтком.

— О, дивись! Це на удачу.

​Вона на мить забула про свою незграбність і посміхнулася — щиро, світло, так, як усміхалася лише тоді, коли її ніхто не бачив. Каель на мить завагався. Його погляд пом’якшав, затримавшись на її профілі, освітленому м’яким вечірнім сонцем.

​Раптом пательня сердито пирхнула гарячою олією.

— Ой! — Лія відсмикнула руку, випустивши лопатку.