Розділ 7: Я не рятівниця

Суботній ранок був тихим. У Києві повільно розпливалося сіре небо, мов недоспана думка. Ксенія сиділа в кімнаті, завернувшись у плед, і читала чергову статтю про Замок Річарда. За вікном ледь помітно рипіли гілки, а гуртожиткова кухня пахла чимось підгорілим — класика вихідних.
Вона вже звикла до того, що Макс не писав. Було навіть легше без його перепадів — то жартів, то раптової тиші. Вона прийняла, що їхнє дослідження вона завершує сама. І навіть не сердилась більше. Просто стало спокійно, як після довгого дощу.
Та коли годинник показав трохи за одинадцяту, в двері хтось постукав. Тихо. Ніби не хотів, щоб його почули, але все ж наважився.
Відчинивши, Ксенія побачила Макса.
Він стояв з опущеними очима, без звичної посмішки, без жартів. Навіть без пива. На ньому було сіре худі й ті самі штани, що вона пам’ятала ще з тієї веселої ночі. Але виглядав він… ніби змучений зсередини.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт.

Мовчання зависло між ними, як павутина в закинутій квартирі. Макс подивився на неї так, ніби просив не вигнати одразу.
— Я... прийшов вибачитись.
Ксенія не відповідала. Вона трохи відступила в бік, і він увійшов. Сів на край ліжка, трохи зігнувшись, поклав руки на коліна, мов учень у кабінеті директора.
— Я знаю, що повівся як дурень, — почав він тихо. — І не один раз. Я зник, я пив, я писав тобі всяке. І, чесно, я себе за це теж  зневажаю.
Він говорив швидко, наче боявся, що знову не зможе.
— Я… після тієї ночі, коли ми всі веселились, я вперше за довгий час відчув, що живу. Але потім все знову накотило. Ти ж знаєш, моя колишня... Вона пішла, коли я був на дні. Я тримав усе в собі. А потім — звичка. Пити, не пояснювати. Сміятись замість говорити.
Макс на мить замовк, витер лоба рукавом. Ксенія стояла біля вікна, слухаючи. Без осуду. Просто слухала.
— Але ти... ти якось пробила цей мій захист. Своєю цікавістю. Цими легендами. І я... розгубився. Страшно стало. Боти не така. Бо ти справжня.
Ксенія зітхнула. Їй не було легко чути це. Але десь в глибині — щось ворухнулося. М’яке, але ще насторожене.
— Я не можу тебе витягнути, Максе, — сказала вона нарешті. — Я не рятівниця. Я просто… я хочу світла поруч. Не темряви.
— Я не прошу. Я просто хочу, щоб ти знала — я справді шкодую. І якщо більше нічого не буде — я це прийму. Але я хотів бути чесним.
Він підвівся, вже збираючись вийти. Та раптом Ксенія сказала:
— Сядь. Не тікаєй.
Він сів знову.
— Я не знаю, що буде далі. Але ти вже зробив щось важливе — з’явився тут.
Макс сидів на краю ліжка, не зводячи очей із підлоги. Його пальці нервово крутили шнурок худі, ніби він шукав у ньому відповіді. А може — силу говорити далі.
— Можна я тобі розповім? Все, як було насправді. Без прикрас, — його голос був тихим, майже пошепки.
Ксенія мовчки кивнула і сіла навпроти, на стілець біля вікна.
— Ми зустрічались... більше двох років. Звали її Аліна. Познайомилися випадково, на волейболі, вона гарно грала. Ми були дуже схожі, однакові хоббі, інтереси. Перші пів року — було відчуття, що я вийшов з темряви. Вона була яскрава. Смішна. Емоційна.

Макс зробив паузу. Його очі залишалися сухими, але в голосі щось затріщало — мов тонкий лід під ногами.
— Все змінилось поволі. Вона почала казати, що я — далекий. Холодний. Що я замкнувся. Я і справді… в той період трохи випав із життя. Проблеми вдома, робота, постійна втома. Я не помічав, як віддаляюся. Думав, ми з усім впораємось.
— А потім… — він ковтнув повітря, — ми пішли погуляти на Поштову площу. Звичайна прогулянка. І там, прямо на лавці, вона сказала: “Нам треба розійтись. Я більше не хочу це тягнути. Ти не даєш мені того, що я шукаю.”
Ксенія не кліпала. Вона бачила, як Макс стискає руки.
— Я… я не знав, що сказати. Просто дивився на неї, мов би вона щойно на очах зруйнувала щось святе. Я ж її… дуже любив. А вона говорила рівно, спокійно. Без криків. Як фінальний вирок. Сказала: “Не сердься. Я не винна, просто ми різні.”
— Наступного дня я прийшов до неї з букетом. — Білими ліліями, — додав він тихо. — Я тоді прочитав, що вони символізують прощення. Але вона вже вирішила. Ми попрощалися... спокійно. Вона навіть обійняла мене. Сказала, що я хороший, просто не для неї.
Ксенія відчула, як у грудях щось защеміло. Вона не хотіла жалкувати його — але щиро співчувала. Це був голос людини, яку розібрали по частинах.
— Після того я ніби зламався. Ходив по місту без мети. Пам’ятаю, як сидів у парку на лавці, коли вже вечоріло. Мене забрали друзі, бо я не відповідав на дзвінки. Я сидів мовчки, нічого не казав. Просто дивився на землю. А вночі… — Макс на мить замовк, наче намагаючись вирішити, чи говорити далі.
— Я лежав у себе. У подушку, плакав, мов дитина. Мені було так боляче, що дихати не міг. А через кілька днів… сидів на сходах. В гуртожитку. В руці був ніж. Тупий, кухонний. Тримав його біля горла. Не для погроз. Просто... — …хотів, щоб все зникло, — закінчила за нього Ксенія ледь чутно.
— Так, — кивнув він. — Але я не натиснув. Просто сидів. Почав курити траву. І пити. І так — по колу. Поки тупо не загубив себе.
В кімнаті запала тиша. У вікно пробивалось сонце. Ксенія підійшла ближче. Не обіймала. Не говорила: «все буде добре». Просто сіла поруч і поклала руку на його.
— Дякую, що сказав правду, — сказала вона. — Це… багато значить для мене.
Макс легенько стиснув її пальці. Він не просив жалості. Він просто перестав тікати від самого себе.
І цього разу — вперше — вони обоє мовчали не через порожнечу. А через те, що сказано було достатньо.
— І знаєш, — раптом додав він, — я не одразу зрозумів, що вона вже давно відійшла від мене. Тоді, коли сказала про «різні шляхи», я ще вірив, що можна все повернути.
— А потім… ну, через кілька днів після нашої розмови, я гортнув її інстаграм.
Його лице стало жорсткішим, погляд — відчуженим.
— Я не шукав нічого. Просто хотів… не знаю… подивитися, як вона там. І побачив: один і той самий тип під кожною її фоткою ставить коментарі сердечка, вогники. І вона йому відповідала. Швидко. З усмішками.
Ксенія мовчала.
— Це було наче ніж. Не гострий. А тупий, який ріже повільно. Я тоді зрозумів: вона давно вже не зі мною. Можливо, навіть ще до тієї розмови на Поштовій. Просто чекала моменту сказати. А я… я був як дурник із квітами.
Макс розвів руками, ніби вибачаючись.
— Не те щоб я її звинувачував. Вона мала право. Але тоді я це сприйняв як зраду. І почав валитися. З середини.
Він стиха засміявся — гірко, коротко.
— А я ж думав, що вона — моя людина. Виявилось, я просто її не помічав, коли вона почала зникала.