Розділ 5: Легенди під бруківкою

Після того дивного ранку, коли Ксенія нарешті заснула о сьомій, наступний день почався доволі повільно. В голові ще крутилися фрази з загадкової записки, а серце чомусь пришвидшувало ритм, коли приходили нові повідомлення від… Макса.
Так, він якимось чином знайшов її номер. Скоріше за все — через спільних знайомих або…він просто хакер? Хто його знає. Але зараз це вже не мало значення — переписка затягнулася. Вони обговорювали все на світі, спільних знайомих, як варити гречку щоб вона розсипалась і — що найважливіше — їх спільне завдання.
— То що, почнемо дослідження з чогось легендарного? — написав Макс, додавши смайлик із лупою.
Ксенія усміхнулася, сидячи в кухні гуртожитку, гріючи чайник і крадькома позираючи на дівчат із кімнати напроти, які саме лаялися через виключену праску.
— Почнемо, але не з лоботомії, як ти хотів, — відповіла вона. — Я обрала іншу тему: пам’ятки Києва. 
Макс погодився, і вони домовились зустрітися ввечері в її кімнаті. До того часу Ксенія поринула в пошуки.

Вона відкрила ноутбук, поставилаплейлист її улюблених пісень виконавця "Яктака", вдягла худіяке було із плямою на рукаві й взялася до роботи. Першою її зацікавила Андріївська церква.
"Побудована у XVIII столітті за проєктом Растреллі, вона височіє на Андріївському узвозі, немов сторож легенд і часу. Але найцікавіше — це легенда, пов’язана з самим місцем, де вона стоїть."Колись, кажуть, ще за дохристиянських часів, на цьому місці било потужне море. І коли апостол Андрій прибув у ці землі проповідувати, він піднявся на пагорб і сказав:
— На цьому місці зійде благодать Божа, і буде тут місто велике.
Він поставив хрест і, як твердять перекази, у ту ж мить море зникло, а з-під пагорба пішла вода. Кажуть, що навіть зараз — коли йде сильний дощ — підземні джерела починають знову бурхливо текти, і з-під Андріївської церкви щось ніби стогне. Деякі жителі району вірять, що це — шепіт стародавнього моря, яке ніколи не пробачило, що його вигнали з цих земель.
Ксенія зачитувалася, поки чайник не закипів так сильно, що почав шипіти, мовби й сам став частиною тієї історії. Вона налила чай, відправила Максові уривок легенди й написала:
— Якщо завтра побачиш у дворі море — не дивуйся.
— Якщо ти будеш там у купальнику, то я тільки за, — відповів він, не забувши поставити підозріло багато веселих смайликів.
Вони так і домовилися — наступного дня зібрати всі легенди, скласти короткі замітки й зробити карту міфічного Києва. А ще… можливо, прогулятись тими вуличками, де, за словами старих бабусь, навіть каміння пам’ятає голоси давно померлих князів і жінок у білих шатах, які зникають у сутінках.
Це вже було не просто завдання. Це перетворювалося на пригоду. І Ксенія раптом зрозуміла — їй подобається. І дослідження, і це місто, і навіть… Макс. Але тільки трішки. Зовсім трішки. Ну добре, можливо більше, ніж трішки.
А поки вона складала список інших пам’яток і легенд до них — у її телефоні знову блимає повідомлення:
— А ти віриш у легенди?
— Якщо в них є трохи правди й трохи магії — тоді так. А ти?
— Я починаю вірити, відколи тебе зустрів.
І хоч Ксенія лише скрутила очі, мовляв “ну почалося”, але щока в неї, чомусь, зрадницьки почервоніла.
                                                                                                                       * * *

 Десь близько сьомої вечора в двері гуртожитської кімнати хтось тихенько постукав. Ксенія якраз завершувала чергову нотатку про загадкову Лису гору, коли почула характерне:
— Ку-ку. Ну що відьмо?
На порозі стояв Макс — з напівнахабною посмішкою, і... пляшками пива.
Вони вмостились на підлозі — за студентською класикою: ноутбук, подушки, блокноти, сухарики. У кімнаті пахло зеленим чаєм, вишневим гелем для душу та трішки — хвилюванням. Вони почали шукати інформацію: Ксенія зосереджено щось друкувала, Макс листав сайт із міськими байками, коментуючи кожну дивнішу з них голосом телеведучого.
— О, дивись! Кажуть, що на Замковій горі вночі можна побачити чорного пса з очима, що світяться, як фари. І він нібито приносить удачу... або геморой. Залежить, від того як на нього подивитися.
В якийсь момент Макс ліг на спину, закрив очі й простогнав:
— Все, я зламався. Мозок відмовляється аналізувати ще одну легенду. Пропоную перерву.
Ксенія вже хотіла сказати щось саркастичне, як у двері гримнуло, і в кімнату зайшли її сусідки — Ліза й Софія. Вони мали той самий вигляд, як після бою одна з замотаним рушником на голові, інша з каструлею.
— О, а у вас тут пиво і дослідження? — здивувалась Ліза.
— Класичний науковий метод, — підморгнув Макс.
Але тоді Ксенія раптом згадала про дещо. Вона різко піднялася, підійшла до свого шкафчика і дістала балончик піни для гоління.
— Так, наука — це добре. Але трохи веселощів ще нікому не завадило.
Вона надавила трохи піни собі на долоню і… хвацько ляпнула її Максу прямо на щоку.
— Ти що, з глузду з'їхала?! — здивувався він, але вже наступної секунди набрав свою порцію і обмастив її у відповідь просто в чоло.
— Дослідження з елементами хімії, — прокоментувала Ліза, вже ховаючись за дверима.
І тут все понеслося.
Софія встигла закричати «тільки не на штани!», перш ніж стала наступною жертвою. Піна летіла в усі боки, Макс зробив собі «вуса» та «моноброву», Ксенія вже нагадувала снігову бабу, Ліза розмазала піну по волоссю, а Софія намагалась атакувати з-за дверей шваброю, але й сама вскочила в епіцентр подій.
Після десяти хвилин істеричного сміху, гупання по підлозі та стогонів "блін, мой футболка!", усі рушили до раковин. Але й там не заспокоїлись.

Почалися водяні бризки, боротьба за мило і крики "я ще з піною в носі!". 
Сміялися всі. До сліз. До задухи. Як діти. Як ті, хто на мить забув про сесію, дедлайни, тривогута війну.
Пізніше, коли кімната вже була схожа на ванну після вибуху, всі втомлено пішли у кімнату, хто впав на ліжко, хто просто сів на підлогу.
— Я давно так не веселилася, — пробурмотіла Софія, витираючи з волосся останню піну.