Розділ 4: Загадковий папірець

Світ розливався м’яким сріблястим світлом — ще не день, але вже й не ніч. У кімнаті було тихо: її сусідка, як завжди, спала з відкритим ротом і в навушниках, в яких гриміла музики. А Ксенія лежала на спині, не змикаючи очей, і вкотре перечитувала записку.
«Ти вже бачила її уві сні.
Але сон — не завжди минуле.
Знайди сходи, де кахель червоний.
І під ними — буде правда.»

Вона розгладжувала її пальцями, мов тканину. Записка не була старою, папір — білий, рівний, з гострими згинами. Але сам факт її появи, обставини, те, як дівчина зникла в натовпі — усе це лишало осад. Змішаний із якимось внутрішнім тремтінням. Як після сну, який забула, але він все ще стукає в тобі зсередини.
Ксенія встала, навмання накинула світшот і джинси, без макіяжу, без плану — просто щоб пройтися. Їй потрібно було, аби повітря наповнило легені, а ноги пішли самі, без думок. Вона зійшла сходами, пройшла повз вахтерку, що куняла над кросвордом, і вийшла надвір.
На подвір’ї було тихо — лише дві дівчини в піжамах курили на лавці, і ворон сидів на гілці старої липи, дивився прямо на неї, ніби чекав.

Вона йшла повільно, занурена в себе. Місто прокидалося повільно, як кіт, який потягується на сонці. Можливо, їй просто потрібно було випити кави. 
— Привіт, — раптом хтось сказав зліва.
Вона здригнулась.
Обернулась.
Перед нею стояв він.
Хлопець із Хеловінської вечірки. Макс.
Той самий, із чорними очима, в яких відбивалась ніч. Той, що крутив її в руках, як вітер крутив листя того жовтневого вечора. Той, після якого вона чомусь не змогла знайти собі місця кілька днів.
— Привіт, — відповіла вона. Її голос звучав спокійно, хоч усередині щось коротко клацнуло, як іскра в розетці.
— Ти чому не спиш?
— А ти? І де ти тут взявся?
— Це просто щасливий збіг, — сказав він. — Я тут живу. Ходив у магазин. Побачив тебе — вирішив, що буде дивно пройти повз.
Вони рушили уздовж дорги, на якій гуркотіли машини у такий ранній час.
— У тебе щось сталося? — спитав він, поглянувши на неї пильніше.
Ксенія спершу хотіла сказати "нічого", але потім — передумала.
З якогось дива їй здалось, що він зрозуміє.
— Учора в метро я зустріла дівчину. Дивну, мов тінь. Вона залишила мені ось це, — дістала з кишені акуратно складену записку. — Не сказала нічого, просто пішла.
Він мовчки взяв папірець, розгорнув, повільно прочитав. Потім подивився на неї — уже серйозно.
— Звучить як початок чогось великого. І трохи моторошного.
— Саме так. Мені ніби щось сниться, а я прокинутись не можу. І в той же час — все реальне. Ці слова… ніби я їх уже десь чула.
— І ти хочеш дізнатись, що це?
— Думаю, так.
Він зробив затяжку своєї сигарети, дивлячись кудись уперед.
— Слухай, я не детектив, але в мене хороша інтуїція. Якщо хочеш, я допоможу.
Ксенія підняла брови.
— Просто отак? Навіщо?
— Бо мені подобаються загадки. І ти. Можливо найбільша загадка з усіх. І мені здається, ти стоїш на межі чогось важливого. Не можна в такі моменти бути самій.

Вона довго мовчала. Десь у глибині себе вона вже знала, що прийме його пропозицію. Бо в цьому ранку, у цій зустрічі, було щось… не випадкове.
— Добре, — нарешті відповіла. 
* * *Вони йшли мовчки ще кілька хвилин, аж поки не вийшли до старої лавки посеред під’їздів, де рідко бували перехожі. Навколо ще дрімало місто, світло поволі прокрадалося крізь крони дерев, розбризкуючись сріблом на асфальт. Ксенія сіла першою, притримуючи волосся, що розвіяв вітер. Макс опустився поруч, на невелику відстань, без поспіху, з повагою до її простору.
Запала коротка пауза, приємна, майже домашня. Макс зиркнув на неї збоку.
— А ти звідки взагалі? Тут живеш?
— У другому гуртожитку КНУТД. А ти?
Він раптом засміявся.
— Серйозно? Я Теж. А з якої ти кімнати?
— Шістдесята. А ти, мабуть, із першого поверху, там всі хлопці живуть.
—Із тринадцятої.
— Ми жили кілька місяців у одному гуртожитку і жодного разу не зустрілись?
— Ну, на Хеловіні ж зустрілись. Просто для цього потрібен був грим і костюми.
Вона опустила погляд, посміхаючись. Справді, його обличчя тоді було наполовину приховане — червоний макіяж, роги. Але зараз усе було інакше: просте біле худі з надписом “Cappa”, розтріпане волосся, спокій у погляді.
— А на кого ти вчишся? — спитала вона.
— Психологія. У мене завжди було відчуття, що люди складніші, ніж здаються. І я хочу зрозуміти — чому ми такі, як є. А ти?
— Дизайн одягу. Я завжди любила щось вигадувати, шити, малювати. Особливо вночі.
— Не дивно, — сказав він і провів поглядом по її постаті. — У тебе завжди дуже... стильні образи. Вмієш передати настрій у тому, що носиш.
Ксенія відвела погляд, але посмішка розквітла сама.
— Дякую. Мені ще ніхто таких компліментів не робив.
— Ти взагалі якась… інша. Незвичайна. Не така, як усі. І це не просто комплімент — ти справді особлива. Це відчувається з перших слів.
Вона глянула на нього уважніше. Він не схожий був на тих, хто сипле фразами, наче цукром у чай. Його слова звучали щиро, без зайвого блиску. Так, ніби він справді бачив її глибше, ніж просто по зовнішності.

— А ти віриш в інопланетян? — раптом спитала вона, виводячи тему в несподіваний бік.
Він підняв брови.
— А ти?
— Думаю, що вони є. Просто ми поки не готові їх зустріти.
— Глибоко. Але так, я теж вірю. Космос надто великий, щоби ми були тут одні. Можливо, навіть вони стежать за нами. І ти, можливо, одна з них. Бо на земну ти не завжди схожа.
Вони обидва засміялися.
— А в Бога віриш? — спитав він уже тихіше.
Ксенія задумалась.
— Думаю, так. Але не в того, що карає. А в того, що дає шанс зрозуміти. Себе. Людей. І світ.
— Гарна відповідь. Вона… дуже схожа на тебе.
Макс на мить притулився спиною до лавки, закинувши голову назад. Його очі були розплющені, і в них танув відблиск ранкового неба.
— Ти… хочеш якось прийти до мене в гості? — тихо запитала вона, не дивлячись прямо на нього. — Не сьогодні. Просто коли захочеш.
— Якщо обіцяєш ще й показати свої ескізи — обов’язково прийду.
— Домовились.