Розділ 3: Зелена гілка

Метро Києва має дивну властивість: зранку — це пекельна машина, де всі кудись поспішають, штовхаються, мовчать. А ввечері… це ніби інше місце. Повільніше, глибше, таємніше. Саме так його й відчула Ксенія того понеділка.
Пари закінчились рано, але вона залишилась у бібліотеці. Уже майже порожній корпус, дратівливе світло ламп, запах паперу і пилу — усе це на диво заспокоювало. Коли вийшла з університету, на вулиці вже темніло, а під ногами хрустіло осіннє листя.
Станція метро "Печерська" зустріла її звично — широкими сходами і мармуровою плиткою які завжди нагадували їй про якусь імперську казку. Ескалатор спускався повільно. Людей було небагато.
На платформі — ще менше. Потяг підійшов з характерним протяжним скреготом. Двері відкрились — і вона зайшла до майже порожнього вагону. Присіла, навпроти була старша жінка яка дрімала, в кутку хлопець грав в телефоні.
На наступній станції — «Кловська» — зайшла вона.
Висока. Бліде обличчя. Світле волосся, заплетене в товсту косу. На ній було старомодне пальто — із темно-зеленого грубого сукна, з високим коміром і гудзиками, як у костюмах 60-х років. Вона тримала невелику сумочку, схожу на театральну.
Але найбільше — очі. Сірі, глибокі, трохи втомлені, але... дуже уважні. Вона дивилась просто перед собою, ніби крізь людей. Ксенія відчула, як їй стало холодно. Ніби зупинився час.
У наступний момент дівчина з пальтом перевела погляд на неї. І… усміхнулась. Ледь-ледь, мовби вони були знайомі.
Ксенія відвела очі. Серце раптово забилось сильніше. Вона потягнулась до кишені — дістати навушники, зробити вигляд, що зайнята. Але тоді… щось упало.
Конверт.
Простий, паперовий, з тонкою лінією червоного воску. Він лежав просто під ногами Ксенії. Вона підняла голову — дівчина у пальті вже стояла біля дверей. Станція "Палац спорту". Вона вийшла — і зникла в натовпі.
Ксенія схопила конверт.
На ньому — нічого. Ні імені, ні адреси. Але він був важкий. І — теплий.
Вона дочекалась, поки двері зачинились, потяг рушив, а тоді — відкрила.
Усередині — пожовтілий аркуш паперу, на якому чорнильною ручкою було написано:
«Ти вже бачила її уві сні.
Але сон — не завжди минуле.
Знайди сходи, де кахель червоний.
І під ними — буде правда.»
Ксенія перечитала тричі. Її серце билося сильніше з кожним словом.
— Що це було?.. — прошепотіла вона сама до себе.
І ніби у відповідь — світло у вагоні мигнуло. На мить — ніби хтось стояв знову біля дверей. Тінь — жіноча, знайома. Але коли Ксенія підняла очі — там уже нікого не було.