Розділ 2: Прогулянка крізь місто і час.

Ранок почався легко. Сонце проникало крізь штори тонкими золотими смужками, як нитки у вишивці. Ксенія прокинулась без будильника, несподівано спокійна, з тихим передчуттям, ніби день обіцяв їй щось особливе. У гуртожитку було тихо: хтось ще спав, хтось поїхав на вихідні додому. Цієї миті так захотілося вийти навулицю, просто йти. Без плану, без маршруту. Вона вдягнула улюблену лляну сукню, накинула через плече маленький рюкзачок, схопила навушники і вийшла.
План народився дорогою: піти пішки до Зеленого театру. Вперше — не на метро, не в обхід, не з кимось, а самій. Так, як ще ніколи.
Вулиці Печерська зустрічали її знайомими місцями, старими каштанами, чиї листки, ніби великі долоні, хилились над нею. Київ уранці був лагідний. Вона ішла неквапно, ковтаючи повітря, яке пахло кавою з маленьких кав’ярень, розігрітим бетоном. Час від часу вмикала музику, найулюбденішим стилем був рок.
Коли перед очима виросла фігура Батьківщини-матері, десь у грудях защеміло. Велична, майже надприродна, вона стояла з мечем, спрямованим у небо, ніби стерегла місто. Ксенія вирішила підійти ближче. Вона перейшла дорогу, спустилася до території парку, кружляла навколо, шукала вхід. Її вабило це місце, але щоразу щось заважало: паркан, табличка «прохід заборонено», ще одна загорожа. Вона трохи злилася: ніби місто дражнилось, дозволяючи тільки дивитись, але не торкатись.
— Ну гаразд, — пробурмотіла вона й рушила далі.
Дорога вела її в інше — зовсім не романтичне — місце: на шосе. Асфальт був гарячим, машини ревли, навколо — жодного тротуару. Вона йшла вузьким узбіччям, тримаючись якомога ближче до кущів. Плече мимоволі сіпалося від кожної фури, що проносилась повз. Потім — різкий поворот. Там не було жодних вказівників, лише бетон і зелень.
Ксенія раптом відчула себе маленькою і загубленою. Щось у цій дорозі було неправильно. Люди тут не ходили. Вона йшла вже хвилин двадцять, і жодного іншого пішохода. Ні лавки, ні світлофора. Їй стало страшно. В голові виникли думки: що, якщо я тут знепритомнію? якщо мене ніхто не знайде? Її ноги ставали важчими, але вона йшла — з упертістю, з викликом.
І раптом — вона побачила що приближається до будівель: — Арсенальна. Її серце зробило кульбіт від полегшення. Вона дійшла. І хоч не знала, скільки кілометрів подолала — відчувала всю напругу в литках і п’ятах.
Вона перейшла дорогу, звернула в арку і почала знайомий спуск. Сходинки Зеленого театру, заховані між деревами, вели вниз, усе далі від міста, в якийсь інший простір. Листя над головою шаруділо, сонце пробивалося крізь крону, граючись світлотінями. Час тут плинув повільніше. І кожен крок вглиб, униз — був ніби крок у минуле.
Зеленка (так вона його прозвала, тому що він був весь покритий рослинами) зустріла її величчю забутої історії. Старі стіни, облуплений бетон, графіті, що нашарувались десятиліттями Ксенія ступала між колонами, торкалась руїн, вдивлялась у візерунки часу. Тут усе було просякнуте легендами. Вона сіла на кам’яний парапет і згадала легенду яку прочитала у інтернеті.
Зелений театр у Києві має свою потаємну постать — Хазяїна, якого бояться і поважають усі, хто хоч раз спускався туди вночі.
Кажуть, у театрі, що стоїть на місці старих оборонних споруд Печерської фортеці, зберігається дух воїна, що загинув при обороні Києва в часи Російсько-турецької війни. Інші джерела стверджують, що це душа монаха, який свого часу оселився в підземеллях старого храму, що стояв неподалік. Після його смерті місцеві почали говорити, що вночі між деревами бачать фігуру в чорному плащі, яка мовчки блукає між арками та камінням, іноді повільно піднімаючись старими сходами.
Його прозвали Господарем або Хазяїном Зеленого театру. Кажуть вночі, якщо сильно прислухатись, можна почути оплески, шелест суконь. І звук старого проєктора.

Вона усміхнулась — і сфотографувала себе на фоні арки, де цегла вже розсипалась, а з тріщин проростував плющ.
Того дня вона не просто побачила Зелений театр — вона змогла прожити це все на собі. Пройшла всі випробування, щоб до ньогодістатись. І коли сонце почало хилитись до обрію, вона вже знала: ця подорож залишиться з нею надовго. Як доказ — що місто віддає свої таємниці лише тим, хто йде до кінця.