Розділ 1.Коли відьма зустріла чорта

Усе почалося з вечірки. Тієї самої, першої по-справжньому великої, студентської. Нам було всім по вісімнадцять — вік, коли світ ще пахне новизною, коли життя тільки-но починає розкривати свої карти, і кожна ніч здається особливою.

Особливо, якщо це ніч на Хелловін.

Гуртожиток був гудучим вуликом з самого ранку. Хтось бігав із гримом у руках, хтось шукав запасну мітлу чи червоні ріжки, а хтось — як я — годинами з подругами продумував кожну деталь свого образу. У мене була чорна сукня, облягаюча талію, з рукавами-фонариками. Мій капелюх був ідеально загостреним, а макіяж — із фіолетовим відтінком і стрілками, які я намагалася не зіпсувати від хвилювання. Я була відьмою, але не страшною — чарівною, загадковою, з легкою посмішкою, яка ховала більше, ніж показувала.

Ми прийшли на вечірку гуртом — я, і також дві мої подруги, Ліза і Софія. Клуб, у якому все відбувалось, був орендований старшокурсниками, які завжди робили вечірки. Усередині — приглушене світло, гірлянди з привидами, музика, що гупала в грудях, і запах чогось карамельно-солодкого, змішаного з лаком для волосся та дезодорантами.

Я була у центрі залу і відривалася під музику. Настпупна пісня, це був повільний танець для двох, у мене не було пари, тому я рішила піти сісти на диванчик, який стояв недалеко від мене.

І тоді він з’явився.

Хлопець у костюмі чорта. З ріжками, у чорній кофтині, і, здавалося, невимушеною впевненістю в собі. Він не кричав, не танцював навмання, як інші. Він стояв біля колонки, притулившись плечем до стіни, і просто... спостерігав. Його погляд ковзнув залом, зупинився на мені — і затримався.

— Відьмо, — сказав він, коли підійшов ближче, — я, здається, у твоїй зоні чаклунства. Дозволиш запросити на танець?

Я посміхнулась. Його голос був низьким, із легкою насмішкою, але без зверхності. Навпаки — ніби йому й справді було цікаво, чи погоджуся. Я кивнула. І він узяв мене за руку.

Ми опинилися серед танцювального натовпу. Світло миготіло, музика била в ритмі серця, а він тримав мене впевнено, легко. Танцював добре — ніби знав, що робить. Мене це приємно здивувало. Було в ньому щось незвичне — спокій серед хаосу.

— То як тебе звати, чаклунко? — нахилився він до мого вуха, щоб перекричати музику.

— Ксеня, — відповіла я.

— Макс, — усміхнувся він. — Найбільш нечемний чорт цього вечора. І, можливо, найщасливіший.
Я тільки посміхнулася у відповідь, але відчула, як щось тіпнулося всередині.
Цей хлопець був... інший.

Коли музика трохи стихла і люди почали виходити на вулицю провітритись, ми теж вийшли. Ніч була тиха, з легким туманом і жовтим світлом ліхтарів, що кидало м'які тіні на бруківку. Осінні листки шаруділи під ногами, а повітря було свіже й трохи п’янке.

Ми стояли біля хвіртки, розмовляючи про дрібниці: навчання, кімнату в гуртожитку, улюблені фільми. Раптом він підійшов ближче, нахилився, ніби хоче кещось сказати, і раптом — підняв мене на руки.

Я навіть не встигла зойкнути — тільки розсміялася, захоплена зненацька.

— Ти що, з глузду з’їхав?! — сміялася я, поки він крутив мене в повітрі.

— Я ж чорт! — відповів він. — Маю право на трохи божевілля. А ще — хотів переконатись, чи справді ти легка, як здаєшся на перший погляд.

Він обережно поставив мене на землю, і перед тим, як відпустити, з усмішкою доторкнувся до мого носа.

— А ще в тебе ніс. Маленький, як у мультиплікаційної відьмочки.

Ми стояли мовчки кілька секунд. Усмішки не сходили з наших облич. Ця мить була затишною, дивною, красивою — мов у кіно.
Але час ішов. Подруги покликали, ми мали повертатись до гуртожитку. Я ще раз глянула на нього.

— То, може, ще зустрінемось, чаклунко? — запитав він тихо.

— Можливо. Якщо не зникнеш до світанку, як справжній чорт.

— Я ж не з казки, Ксеню. Я — з твого життя.
Я усміхнулась, обернулася й пішла до дівчат. Серце стукало частіше, а всередині щось ніжно розквітало.
Це була лише перша ніч. Але вона вже пахла історією.