Закляття

Закляття

В той день я був не в дусі. Кохана сказала вранці телефоном, що наше побачення скасовується: мовляв, ввечері мені не варто приїжджати. Мовляв, вона затримається на роботі, буде запізно, і хоче відпочити. Нічого страшного, якщо ми побачимося наступного дня. Отакої! Мене це не влаштовувало. Клятий краєзнавчий музей, в якому вона почала працювати! Наші сварки почалися саме через її нову роботу. Я хотів аби кохана перебралася до Харкова, де мешкав разом з батьками останні три роки, але Оленка ні в яку. Сказала мені, що квартира моєї бабусі замала для п’ятьох дорослих людей, що їй подобається працювати в музеї, що в її матусі діабет і таке інше.

— До біса твою роботу! — заволав я у телефон. — До біса! Я достатньо заробляю, аби ти… — і почув у відповідь довгі гудки.

Ввечері, покінчивши зі справами, я взяв таксі та поїхав до Оленки. Що таке двісті кілометрів, коли палко кохаєш!

Я приїхав до міста, коли вже сутеніло. Моєї дівчини вдома не було, і я пішов до музею, де вона працювала. Виявилося, що його двері замкнені, але у вікнах горіло світло, і за запнутими шторами майоріли силуети людей. Я вирішив дочекатися кохану. Вийде, тоді і побалакаємо.

Той краєзнавчий музей знаходиться у житлового будинку, збудованому багато років тому. Такі називають «сталінками». Квартири в «сталінках» просторі, а стелі високі. Колись в цій вельми імпозантній споруді, прикрашеній чотирикутною башточкою зі шпилем, мешкала місцева еліта. Передній фасад будинку виходить на дорогу, а під’їзди розташовані у дворі. Будинок потопає в зелені. Моє рідне місто взагалі дуже зелене. Колись його називали Склоградом, бо у нас була безліч заводів, на яких виготовляли скло та різноманітні скляні вироби, але у дев’яності роки минулого століття, більшість підприємств збанкрутувала, і на їхньому місці виникли пустирі. Майже усі заводи у нас побудували наприкінці ХІХ століття бельгійці та французи.

Краєзнавчий музей займає увесь перший поверх «сталінки». Вхід в музей знаходиться зліва. Біля високого ганку, обкладеного сірою плиткою, росте ялинка та сумує стародавній кам’яний ідол. Такі ж статуї — зазвичай їх називають кам’яними бабами — стоять і на в’їзді в місто.

Я чекав кілька років, доки моя кохана вивчиться, працював не покладаючи рук, аби зібрати гроші на власну квартиру, і от маю тепер — вона каже мені: «Сьогодні ввечері не приїзди, бо я втомилася!». Що вона робить в тому музеї? Тягає цеглу, чи що? Скоріше за все, в неї хтось з’явився. Я став їй не потрібен, от вона і вигадує різне. Шість років тому, повернувшись з армії, я отримав травму на місцевому заводі, і Оленка сказала тоді, що кохає мене і ніколи не залишить. Зараз же я був як огірочок і при грошах, але кохана віддалилася від мене. Чому вона не цінує мене? Чому не хоче переїхати?

Що гарного в цьому маленькому місті? Тут немає нормальної роботи для чоловіків та досить нудно. Влітку страшна спека та ніде скупатися. У маленькій річечці не водиться риба, бо вода забруднена відходами підприємств, які раніше містилися уздовж її берегів.

Стояти біля зачинених дверей музею поряд з кам’яним ідолом було якось не з руки, і я зайшов до кав’ярні напроти «сталінки». Сівши за столик біля вікна, я почав спостерігати за входом в музей. У кав’ярні грала музика, та клубочився сигаретний дим. У кутку танцювало кілька парочок, і хтось реготав. З’ївши щось, я заказав каву, а потім втупив погляд в освітлені вікна музею та став пригадувати розмову з коханою, коли приїздив до неї останнього разу.

— Ні, ти не правий, Тарасе, — казала Оленка. — Він — гарна та освічена людина. Він зараз пише дисертацію і…

— На яку тему? — запитав я, відчуваючи, як земля йде у мене з-під ніг.

— «Погребальні пам’ятники скіфської культури на території…».

— І що?

— Та нічого, але ж… саме на таких, як він, тримається земля!.. Я допомагаю йому збирати матеріал…

Якщо земля тримається саме на таких, як директор краєзнавчого музею, в якому працює Оленка, не дивно, що ми потерпаємо від землетрусів, ураганів та війн.

Оленчиного начальника звуть Варфоломій Ігорович Бредіхін. Це непоказний немолодий чоловік в окулярах з товстими скельцями, з довгою шиєю та з блискучими залисинами. Дружини він не має, хоча йому вже під сорок. Робота в музеї не дуже гарно оплачується, але гроші в Варфоломія Ігоровича, мабуть, є, бо Оленка казала мені, що він дорого й модно вдягається.

Бачив я того Бредіхіна. І був я в тому музеї. Одну половину тамошніх залів займають глиняні черепки, іржаві уламки та інший непотріб, а другу — опудала птахів і тварин, пожухлі гербарії, а ще — рушники з вишиванками та старі селфі, тобто фотографії. Отакої…

Випивши кілька кухлів пива і на додачу «криваву Мері», я відчув себе дещо краще, але образа на кохану до кінця не вгамувалась.

Нарешті я побачив, що вікно директорського кабінету згасло, і три постаті попрямували до виходу. Майнувши на вулицю, я підбіг до ганку та застиг поряд з кам’яним бовдуром.

За мить двері музею прочинилися, і я побачив Варфоломія Ігоревича власною персоною та двох дівчаток, однією з яких була Оленка. Вона, як завжди, посміхалась. Моя кохана виглядала чудово, в той час як друга дівчина нагадувала сіру мишу.

— Привіт усім! — бадьорим тоном сказав я.

Трійця застигла, втупивши в мене очі. Я додав з широкою посмішкою:

— Ходімо, кохана! Я скучив за тобою! Я мріяв опинитися в твоїх обіймах майже п’ять діб!

— Будь ласка, йдіть, — мовила Оленка, повернувшись до своїх супутників.

Варфоломій Ігорович запитав її:

— То ви прийдете завтра?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше