Глава 4

Шлях, що залишився, здавався Елорі неймовірно довгим і обтяжливим. У душі з’явився якийсь камінь, що раз у раз душив, витискуючи зсередини повітря. У міру наближення до палацу цей тиск ставав лише сильнішим. Дівчина не могла ані збагнути, звідки він з’явився, ані як його позбутися. Вона крутилася в сідлі. Чому прибуття до замку схоже на тортури?

Лекс дратівливо смикнув її за талію до себе. Лунарка мимоволі зойкнула. У шкіру наче впивалися тисячі гострих голок.

Громаду замку з білого каменю було видно здалеку. Стіни, немов поверхня місяця, переливалися вогнями вечірнього сонця. Високі гострі шпилі врізалися в полотно неба. Вузькі отвори вікон блищали золотим світлом. Видовище було неймовірним. Елора навіть рота відкрила від захоплення. Такої красоти вона ще в житті не бачила.

На кілька миль навколо палацу розкинулося місто, оточене високим муром з такого ж білого каменю. Місто разюче відрізнялося від пустельних земель решти Окнетії: тонкі артерії вулиць вилися серед буяння зелені.

— Тоді як решта земель королівства згорає від засухи, тут так зелено…

— Прокляття починає здійснюватися, — тихо відповів воїн.

— Аннея загине – і я маю на увазі усі королівства та князівства континенту – якщо Верховний правитель не об’єднає усі держави перед обличчям спільної загрози, — пояснила воїтелька таємничі слова брата.

З різних куточків цього чудового місця на дівчину дивилися сади, виноградники, поля. Серед них розкинулися будинки. Зовсім не схожі на ті, що поспіхом з підручних матеріалів зводили у її селищі. Ці Будинки були витвором мистецтва: рівні та різнобарвні, з яскраво-теракотовою черепицею та ліпниною.

Перехожі з непідробним інтересом розглядали воїнів та їхню супутницю, що проїжджали повз. Наближених Мінаси тут знали дуже добре. Хтось із городян їм низько кланявся, хтось поспішав швидше повернутися до своїх справ, але більшість жителів завмирали в страху при одному виді брата і сестри, що їхали на простеньких гвардійських конях. Своїх вони втратили у тому бою. На Елору вони уваги не звертали або швидше вдавали, що в упор її не помічають, хоча до неї раз у раз долітав тихий шепіт:

— Хто вона?

— Бідолашна дитина. Потрапила у самісінькі пазурі тварин.

— Не меліть нісенітниці. Напевно, так їй і треба.

Елора зніяковіло опустила голову, на очі впали декілька прядок.

Вечір стягував фарби дня до горизонту, перетворюючи їх у тонку червону нитку. На головну вулицю вийшов зморщений і худорлявий ліхтарник із драбиною і почав запалювати кожен придорожній ліхтар. Дівчина спостерігала за його методичними та розміреними рухами, як заворожена. Щось у його роботі чіпляло увагу Лунарки, не дозволяючи відвести погляд.

Варто було коням підійти ближче до палацових воріт, що відокремлювали замок від міської метушні, як гвардійці, що стояли на варті, відчинили їх, пропускаючи воїнів усередину.

Якщо місто дивувало Елору різноманітністю тонів зеленого кольору, то палац вибив повітря з її легень іншою красою. Просторі веранди, що виходили у внутрішній двір, були завішані білими, ніби зітканими з місячного світла, фіранками. Вони майоріли на ледь відчутному вітрі, як вітрила кораблів, що йдуть далеко в море. Мармур підлог і стін іскрився золотими прожилками, вбираючи в себе останні промені вечірнього сонця. Десь вдалині співали птахи, але їхню пісню приглушував розмірений тупіт кінських копит. Він відбивався відлунням від каменю і мчав назад до дівчини, пробираючи до кісток. Холодна і неземна краса не дозволяла лунарці дихати.

Коні пройшли ще трохи до того, як у бік воїнів підбігли конюхи. Один із них чемно допоміг Елорі злізти. Коли її ноги, одягнені в чоботи, торкнулися мармуру, вона завмерла, цілком перетворившись у відчуття. Розпатлану косу огортав вологий вітер, що підіймався на скелю з низів Фронської затоки. Дівчина прикрила очі та відсунула назад усі навколишні звуки — бурхливі хвилі шумно розбивалися об масив скелі, підкидаючи краплі темної води високо над гладдю.

— Ходімо, — звернулась до володарки крові місяця Алісія і наполегливо натиснула на її плече.

Лекс ішов попереду і тихо щось обговорював з високим чоловіком, що з нізвідки з'явився, одягнений у білий з золотою вишивкою камзол. Провожатий майже зливався з білим оздобленням замку, тоді як воїни та Елора виглядали серед таких прикрас як ляпки чорнила на білому полотні.

Їх проводили усередину замку. Вони підіймалися численними сходами з такого ж білого мармуру, що й подвір'я, йшли коридорами, де на шпалерах, вишитих золотом, були зображені картини, що розповідали, як здалося Елорі, історії створення Окнетії. У деяких зображеннях дівчина впізнавала Ісінда — бога, що опікується цими землями. Він дивився на Елору у вигляді рисі або гарного чоловіка з білими кучерями до плечей і неприродно зеленими очима. Таким заведено представляти справжній вид бога, але кажуть, що людям він міг з’явитися в образі абсолютно будь-якої живої істоти.

Нарешті нескінченні коридори з безліччю поворотів та підйомів обірвалися. Попереду височіли величезні за розмірами дубові двері, прикрашені золотом, дорогоцінним камінням і різьбленням, що розпускало своє павутиння в усі їх кути.

Лакеї, яких Елора до останнього не помічала, безшумно вийшли з тіні та, наче віддзеркалення один одного, потягли за золоті ручки дверей. Напівтемряву коридору залило світлом. Дівчина примружилася, звикаючи до яскравого освітлення.

Лекс, який опинився за спиною лунарки, коротко, але твердо підштовхнув її вперед. Рух виявився зовсім незнайомим і холодним.

Простора зала переливалася іскрами від величезних кришталевих люстр, підвішених високо вгорі. Усередині кожної знаходилася магічна куля білого світла. Білі стіни лише примножували це світло. Посеред зали стояв масивний поміст. Звідти, сидячи на троні з білого золота й хижо обертаючи головою, на Елору пильно дивилася королева. Трохи примружені очі намагалися знайти в дівчині хоч якісь видимі ознаки місячного сяйва, що таїлося в її жилах. Але тільки сіре волосся підказувало: якась магія точно криється в кістках цієї пересічної замазури.