Глава 3

Наступні чотири дні процесія рухалася вздовж ріки. Кожен новий день був схожий на попередній. Весь час, поки яскраво світило сонце, вони поступово просувалися до кордону з Брунлісом, а ввечері Лекс полював їм дичину, вони вечеряли й лягали спати прямо на траві.

Ставити нові питання або взагалі вступати в будь-які розмови Елорі після того вечора більше не хотілося. Вона чужа. Жодні слова та їх кількість не змінять цього. Вона все більше мовчала і думала, повертаючись думками додому. Туга почала стискати навколо неї своє чавунне кільце.

На п’ятий день вони підійшли майже впритул до кордону. Сонце так само нещадно палило в голови, трава була такого ж зеленого кольору. Навколишній світ заколисував своїм спокоєм та одноманіттям. Але в одну мить картина умиротворення дала тріщину. Один з гвардійців, що їхали ліворуч від коня Лекса, звалився з сідла у пилюку. З його спини стирчала довга стріла з синім оперенням.

Воїн, що сидів позаду Елори, брудно вилаявся. Він наказав будь-що перетнути кордон і тицьнув жеребця в боки. Тварина зірвалася з місця і подалася вперед. Попри вжитий маневр, ряди гвардійців стали стрімко рідшати. У повітрі, в небезпечній близькості від вершників свистали стріли.

Дівчина заблагала. Як робила це дев’ять років тому, вона звернулася до Татни та попросила богиню не забирати її дрібну душу до себе в Темряву сьогодні. Нехай у неї ще буде час зробити власні помилки. Але сьогодні боги були глухі до смертних молитов.

Наче з нізвідки виросли три дружинники. Елора впізнала їх по гербах з воронами на синіх накидках, які майоріли при швидкій їзді, немов стяги. У кожного в руках було по луку, на поясах висіли мечі. Один із них підібрався зовсім близько до жеребця Лекса. Він випустив стрілу прямісінько в кінський бік, через що тварина спіткнулася, втратила рівновагу і впала. Воїн, що знаходився в сідлі, і кров місяця перелетіли через голову коня та, стесуючи руки й ноги в кров, приземлилися на суху траву та грудки землі.

До них уже наближався нападник. Зброя в його руці блищала. Елора завмерла. Лекс щось кричав, але вона не чула. Коли людина опинилася надто близько, дівчина помітила на лезі письмена. Такі, як на зачарованому кинджалі Алісії. І в цей момент він полоснув її по животі. Біль миттєво вивів зі ступору. Руки залила зі шматочками срібла кров.

«Але ж на небі не видно місяцю», — подумала Елора.

— Ви не маєте права вивозити заклинательку із Наату. Вона належить князеві, — вигукнув чоловік.

— Це наказ королеви Окнетії. Її слово вище за слово вашого князя, — незворушно відповів Лекс.

— Ви вчиняєте як злодії, — продовжував нападник, і нікому не було жодної справи, що Елора спливала кров’ю. — Ваша королева повинна була просити про дівчину напряму у князя.

— Наша королева нікому і нічого не винна, — холодно викарбував свої слова воїн і замахнув мечем.

Він рухався так швидко, що Елора ледве могла побачити його. Чи це біль притуплював її увагу? Меч злетів над чоловіком і обірвав тонкі нитки людського життя. На землю впала голова, тіло похитнулось і теж приземлилося в траву.

Дівчину занудило, вона заплющила очі. Звідусіль чулися звуки бою та крики болю. Але вона не наважувалася подивитися, на чиєму боці була перевага.

Із заціпеніння її витяг дотик.

— Елоро? — звичайний жорстокий голос став трохи м’якшим.

Лекс жодного разу не називав її ім’я. Вона розплющила очі. Брат і сестра стурбовано дивилися на неї. Лунарка хотіла відповісти, але язик став шорстким і зовсім не повертався.

— Ти мусиш її зцілити, — звернувся воїн до сестри.

— Я можу її покалічити, Лексе.

— Вона й так поранена. Зроби щось, інакше ми втратимо кров місяця! — крикнув парубок.

— Добре, добре.

Алісія опустилася на коліна і приклала свої теплі долоні до рани Елори. Лунарка одразу ж відчула тепло, що потекло по жилах. Поріз почав нестерпно пекти. Але Елора не скрикнула, щоб не злякати войовницю. Натомість вона стиснула зуби. Біль продовжував зростати. Перед очима спалахнули міріади крихітних зірок, а потім їх поглинула темрява.

Елора прокинулася пізно ввечері.

На чорному полотні неба світили справжні яскраві зорі. У траві причаїлися вогники. Здавалося, весь світ затримав подих в очікуванні.

Страшенно хотілося пити. Дівчина піднялася на лікті.  Вона думала, її розірве новий приступ болю, але рана лише тупо занила. Елора озирнулася. Поруч із нею, притулившись спиною до стовбура дерева, спала Алісія. Її волосся, що зливалося з ніччю, розкидалося по плечах. Сплячою воїтелька здавалася надто молодою і тендітною. Лунарка потяглася за флягою, і чорнява рятівниця розплющила очі.

— Рада бачити, що не сталила тебе живцем.

— Рада, що не виявилася спаленою, — в тон дівчині відповіла Елора і зробила ковток води.

Залишки сну злетіли з обличчя войовниці, на губах з’явилася ледь помітна посмішка.

— І все-таки боги люблять тебе, якщо не дозволили вогню засмажити.

— Вони просто знають про її справжнє призначення, — поправив сестру Лекс, що з’явився з нізвідки.

Він опустився на траву і підібгав схрещені в щиколотках ноги. На обличчі не було жодної емоції. Хлопець уважно дивився на Елору, її забруднений у власній крові верх скуйовдженої сукні.