Глава 2

Вирушати назад у королівство вирішили рано-вранці. А тому, розігнавши роззяв з площі, брат і сестра відвели Елору додому. Завбачливо залишивши біля дверей вартового, якому було велено до світанку нікого не впускати й не випускати, вони лягли прямо на вулиці під зірками, та так, щоб і самим спостерігати за володаркою дорогоцінного чаклунства.

Елора дивилася в маленьке віконце і скреготіла зубами.

— Як же так? — з гіркотою в голосі запитувала вона, не звертаючись до когось конкретного.

Дівчина довго вдивлялася в ніч, спостерігаючи за воїнами. Парубок зняв з поясу меч, витягнув його з піхов і почав чистити лезо на камені. Дівчина, трохи старша за Елору, дивилася на багаття, і під її поглядом язики полум’я дивно тремтіли, вириваючись високо вгору і вибухаючи безліччю іскор.

— Ви знали, що я… така? — Елора відірвалася від спостереження і розвернулася до батьків.

— Ясна річ, що ні, — негайно запевнив її батько.

— У дитинстві твоя бабуся розповідала мені історії про заклинателів місячного сяйва, про кров, яка приборкувала нічне світило, але я завжди вважала їх вигадкою. Вже багато років така кров себе ніяк не виявляла, — схлипуючи, розповідала мати.

— Якби ми знали…

— Дайте мені ввійти! — прогарчав голос, і всі присутні повернули голови до дверей.

Елора здригнулася. Вона знала: це відьма прийшла поквитатися з нею за непослух.

— Я не повторюватиму двічі! – вимагала впустити її всередину стара.

Що відповів вартовий, у хаті не було чутно.

— В чому справа? — почувся ще один голос, і тепер кров у жилах дівчини перетворилася на кригу. Вона навіть уявити боялася, чим може закінчитися сутичка між відьмою та воїном.

— Цей паскудник не пускає мене всередину. Я принесла для дівчинки мазь, щоб залікувати поріз, — твердим тоном повідомила баба. — Чи хочете, щоб вона подохла від якогось зараження крові до того, як ви її привезете королеві?

— А це що у тебе?

— Чи сліпий? Ворон. Куди я, туди й він.

Повисла тиша. Елора перестала дихати.

— Нехай проходить, — наказав воїн, і двері відчинилися.

Всередину зайшла стара. Її обличчя було перекошене від злості та зневаги. Вона опустилася на лаву біля стіни й шумно видихнула. Дагмар сидів у господарки на плечі та ліниво розглядав присутніх.

— Ну і дурна ж ти, дівко. Навіть втекти не змогла, – відьма кинула в Елору баночкою.

— Як люб’язно було з вашого боку принести мазь для руки, але…

— Не мазь це! — прошипіла відьма. — Отрута.

— Отрута? — мало не переходячи на крик, перепитав батько.

— Вона повинна вбити себе, — заявила баба. — Або, якщо бажаєте, я можу це зробити сама.

— Ви жартуєте? Серйозно хочете отруїти нашу доньку? Не бути цьому. Краще йдіть звідси, — він показав на двері.

— Я за цей світ не тримаюся. Запам’ятайте мої слова: через слабкість і боягузтво весь світ піде прахом.

— Відьма стукнула своєю палицею по підлозі. Дагмар похмуро грюкнув крилами.

Елора могла присягнутися, що відчула хвилю мороку, яка ковзнула скрізь неї та покотилася далі до горизонту.

***

Усю ніч, коли навіть схлипування батьків стихли, дівчина крутила в руках баночку з отрутою і думала про слова наставниці. Чи готова вона розпрощатися з життям, аби світ опинився в примарній рівновазі? Та й чи правда все це? Вона не знала, і розпитувати тут не було кого.

Думки крутилися у голові, наче колеса пекельної колісниці. Під ранок, не побачивши жодного сну, Елора вже була готова зробити так, як веліла стара. Все краще, ніж терпіти невідомість, уготовану їй волею богів. А що батьки? Вони зрозуміють і пробачать. Принаймні дівчина на це сподівалася.

Вона відкрила склянку і насипала жменю зеленого порошку в долоню. У ніс ударив терпкий запах знайомих трав. Особливо різко відчувався запах тієї, яку називали ведмежою лапою. Елора знала: щіпка такого зілля здатна вбити її практично в одну мить.

Дівчина заплющила очі, піднесла руку до рота і…

Ледве утримуючись на петлях, відчинилися вхідні двері. Елора здригнулася, порошок розсипався по ліжку. Вона швидко змахнула його рукою. Кого це принесло так рано? Володарка крові місяця вийшла зі своєї кімнати й зустрілася з холодними очима молодого воїна, поряд вже стояли батьки. На їхніх щоках знову блищали сльози.

Парубок дивився уважно, оцінюючи. Вона згадала, що одягнена в одну лише тонку сорочку. Їй одразу захотілося прикритися.

— Збирайся, Лунарочко, — не відводячи погляду від дівчини, він передав невеликий мішечок її батькові: — Це подарунок від королеви Мінаси. Вона дякує вам, що виростили таку важливу для долі континенту кров місяця.

Стривайте! Що тільки-но трапилося? Цей пихатий воїн назвав її лунаркою? Невже вона справді одна зі зниклого кількасот років тому народу? Ще й відкупився від її батьків?

Батьки лили сльози, коли брали гроші, коли Елора збирала в маленький заплічний мішок свої речі та коли воїн, грубо стискаючи її плече, виводив на вулицю.