Глава 1

Теплий сонячний день на порозі літа був таким самим, як і інші дні на пам’яті дівчини. Заколисані лагідним промінням жителі поволі займалися буденними справами. І тільки суперечки, що лунали з хатини на межі селища, немов кинуте у воду каміння, порушували ідеалістичний спокій.

— Елоро, ти принесеш нарешті цей бісів чортополох, чи я знову сама все маю робити? — у простір перекошеної від віку хатини пробурчала стара, підганяючи молоду помічницю.

— Вже несу! — крикнула їй Елора і вибігла на світло.

Надто яскраве сонце різало очі, дівчина прикрила обличчя долонею.

— Коли брала тебе до себе, і не думала, що ти така длява. Вчи, вчи, а толку від тебе все ще менше, ніж від Дагмара, — баба змахнула кістлявою рукою у бік сидячого на жердині біля входу величезного ворона, на що птах гнівно закаркав.

Елорі хотілося огризнутися, сказати, нехай проганяє, та так нічого і не відповіла. Тільки мовчання і покірність могли роздратувати цю мерзенну стару більше за звичайний її стан.

Давно у дитинстві дівчина й уявити не могла, що їй так сильно буде ненависна її робота. І коли в їхній будинок постукала нині остогидла їй карга, вона щиро зраділа.

Учениця як зараз пам’ятала той день, який заведено називати гнівом Тандера – бога морів та гроз, заступника рідного князівства – Наату. Морські хвилі підіймалися високо над берегом, спінювалися і накочувалися на рибальські хатини, а з неба падали великі крижини. Елора разом із батьком і матір’ю сиділа в отчому житлі та молилася. Впавши на коліна й опустивши на них долоні, розвернуті догори та складені одна на одну, маленьке дівча благало всіх богів, щоб вони вберегли її від страшної стихії. Особливо затято вона зверталася до Татни, щоб та не забрала її до Темного царства передчасно. І саме в той момент у занепалі двері постукала доля.

Тоді щастю Елори не було меж. Вона раділа, що її мрія стати цілителькою та допомагати людям може здійснитися, і вона була готова заради неї на все. Але минуло багато часу, бажання змінилися, і дівчина вже шкодувала, що ведена рукою Татни відьма поклала на неї своє чорне око.

— Людська натура, — з досадою виплюнула відьма.

— А що в цьому такого поганого? — не витримала і спитала Елора, розтираючи у ступці суцвіття собачої кропиви.

Стара підхопила з землі свій ціпок і тицьнула ним дівчину в бік, на що та зойкнула.

— Я хіба не казала тобі зафарбувати свої мерзотні сірі косми? Наче металеві прути замість волосся. Тьху.

— Ваші також не смольні.

— Дівчисько! Думаєш, я не зможу вирвати твого язика та згодувати Дагмару? —від злоби обличчя відьми зім’ялося, немов пергамент, а ворон шумно зашелестів крилами, переймаючи настій хазяйки.

— Самі казали, що він гнилий і не придатний. Навряд чи Дагмару таке прийде до смаку.

— Геть. Геть з очей моїх! Іди в хатину і займися маззю з чебрецю. І не трапляйся мені, поки сама не покличу. Інакше нарікай на себе, дівко!

Елора втиснулася ногами в суху, потріскану землю і різко підстрибнула з місця, затріщав табурет.

Дівчина задихалася від злості. Вона скреготала зубами й демонстративно голосно переставляла склянки із зіллям. Старі трухляві полиці хиталися, ледве утримуючись на іржавих цвяхах. З відкритих дверей долітали такі ж злісні звуки. Напевно, відьма вже розмірковувала, як помститися зухвалій учениці за таке ставлення до себе.

***

Порізно вони працювали не одну годину. За цей час сонце встигло дійти до лінії горизонту, а повітря наповнили звуки нічної комашні та запах солі. Елора звикла, що стара відпускала її додому лише тоді, коли надворі стояла глибока ніч, тому вона щиро здивувалася, коли відьма влетіла всередину і, притримуючись за одвірок, заволала:

— Тобі треба тікати, паршивко. Вони вже тут.

— Хто тут?

— Немає часу на розпитування. Біжи до лісу і далі. І більше сюди не повертайся! Не дай їм тебе спіймати.

— А мої батьки? Вони ж…

Не встигла дівчина домовити, як у повітрі блиснули довгі нігті старої відьми. Щока Елори спалахнула болем, на шкірі проступили тонкі подряпини.

— Ти мене чула? — грізно загарчала баба.

Елора кивнула і стрілою вилетіла з хатини. І одразу ж мало не натрапила на гвардійців, які стояли в кільці факелів біля халупи навпроти та зачитували наказ окнетіанської королеви. Що їм знадобилося в Нааті?

«Обшукати все і привести до палацу заклинателя місячного сяйва», — так звучало її королівське розпорядження.

Дівчині цей наказ був незрозумілий, але довго міркувати що до чого вона не стала. В голові знову прогриміли відьмині слова. Елора часто йшла наперекір наставниці, бажаючи викликати її гнів, але цього разу бажання не послухатися навіть у думках не виникло, і помічниця відьми рвонула прямісінько до лісу.

Її зустріли непривітні дерева та кущі. Ноги плуталися у коріння, по понівеченому обличчі хльостали гілки.

Серце шалено билося об ребра. На очах виступили сльози. Та й ноги, що не звикли до бігу лісом, жалібно нили. О, Татно! Куди ж тепер йти? Елора залишилася зовсім одна і без запасів. Вона ж просто згине у цьому забутому богами лісі.