Пролог

Час зупинився.

Високо вгорі на чорному оксамиті неба погасла остання зірка. Лише неприродно великий диск місяця освічував темний простір. Срібні іскри відлітали в різні сторони, немов краплі п’янкого напою, та утворювали нові зірки.

Кров стікала по древньому камінню священної гори Аннімор. Вона крапала із розкроєних магічним ритуальним клинком блідих рук тієї, кого смертні охрестили істинною, і тонкими потоками вилася по видовбаним у моноліті породи жолобах.

Жалюгідні народи, що відтепер населяли Аннею, про богів лише чули, та і чуток було достатньо, щоб їх страх вже тисячі років підживлював силу управителів цього світу. Як одурманені, вони дивилися на вершину гори, де секунду за секундою життя покидало тіло молодої дівчини – жертовного ягняти, покликаного улестити безсмертних та безтілесних панів.

Вона стояла у центрі самого всесвіту. Вітер, що дув з усіх боків, сплітав на вершині гори потоки в потужне завихрення, яке оточувало обрану і прибивало до гарячого чола вологі пасма. Її біль давно став далеким і ледве відчутним. Але вона відчувала інший, той, що коливався в знайомих платинових очах. Той погляд ковзав її примарним силуетом і вив від безпорадності та невідворотності того, що відбувалося. Тільки йому ця вистава не приносила жодної радості та святкового передчуття нової епохи для Аннеї.

І це було нестерпно. По щоках обох котилися гіркі сльози.