Глава 6. Бібліотека

Сніданок наступного дня вийшов мовчазним й напруженим. Аереліс ледве колупалась виделкою в тарілці, через силу запихуючи щось в себе. На Ілмара навіть не дивилась. Лиш один раз ковзнула відсутнім поглядом, від якого в нього зашкреблось всередині щось холодне й неприємне. Пару разів перекинулись фразами його матір й дядько, та Бертор зазирнув, питаючи, чи готувати для бібліотеки великі рукавиці?

На це питання дівчина здивовано округлила очі, але перепитувати не стала, вперто ігноруючи магістра. Вирішила, що всі важливі деталі їй і так розкажуть.

– Ви готові знайомитись з бібліотекою? – перервав нарешті тишу Ілмар.

Схоже, після нічної розмови він теж віддав перевагу повернутись до офіційності. Аереліс сердито підтиснула губи: зрештою, сама ж ці межі й встановила, та й злість на нього ще десь там шкреблась, хоч і намагалась стримувати її, аби ще якихось неприємностей не викликати.

– Так, – кивнула, не підводячи очей. – Тільки дайте мені пів години.

– Скільки завгодно, – холодно погодився Ілмар.

– Дякую, – підвелась вона з-за столу, – все було дуже смачно, – додала так, що тепер не було зрозуміло, чи подякувала вона йому за дозвіл, чи його матері за сніданок.

– В мене великі сумніви щодо цього, – криво всміхнулась Ріенія, – зважаючи на те, скільки ти з’їла.

– Я завжди так їм, – спробувала виправдатись дівчина.

– Вважай, повірила, – хмикнула жінка.

Ілмар теж почав підводитись, сподіваючись провести її й поговорити ще раз, якщо вдасться, але вона випередила його:

– Теріс! – окликнула духа. – Будь ласка, проведи мене.

Хранителька з’явилась миттю:

– Прошу! – змахнула рукою в бік дверей.

Як тільки вони зникли, Ріенія звернулась до брата покійного чоловіка:

– Теяре, будь ласка, я хочу поговорити з сином наодинці.

Розуміюче кивнувши, чоловік підвівся й рушив на вихід:

– Я буду в кабінеті.

– Сядь! – кивнула сину, як тільки вони залишились сам на сам.

– Хочеш ще щось додати до вчорашнього? – іронічно скривився Ілмар.

– Хочу! – сяйнула на нього сердитим поглядом матір. – Ця дівчинка – не твої хвойди! Якщо я дізнаюсь, що ти з неї забавку робити зібрався – зречуся! А її вдочерю! І я, – зблиснули зловісним вогником її очі, – не жартую.

– Заспокойся, – натягнув на обличчя зухвалий осміх Ілмар. – Вона не в моєму смаку.

– Угу, – підвелась матір, – я бачила. Хоча, смак тобі виправити не завадило б, а то літаєш, як муха по… звалищах, – пирхнула вона й стрімко теж вийшла зі столової.

Важко зітхнувши на вихід потягнувся й він.

***
Аереліс вже кілька хвилин вдивлялась в засніжену землю, що знаходилась під її вікном. Якщо норена запхали в землю, то це мало б бути тут. Вона благально дивилась на Теріс, а та, неохоче, схилилась й провела рукою понад поверхнею.

– Ну, що тобі сказати, – підвівшись, повернула голову до дівчини, знов зблиснувши золотистими іскорками з-під каптура. – Норен точно тут, і вже практично розклався – земля їх швидко поглинає. Дух ледве вчувається. А чи це ще його, чи твій Бренні – розрізнити важко, оскільки йде процес впокоєння, і його затягує туди, де він й мав бути.

– І його не повернути? – розпачливими очима дивилась на неї Аереліс.

– А ти певна, що він хотів би повернутись? – ледь торкнулась її плеча хранителька. – Бренні – не інша форма життя. Він, скоріше, форма не́житя. А їх такий стан здебільшого обтяжує.  

– Він ніколи про це не казав, – понурившись, хитнула головою дівчина. – Зате дуже любив пустувати.

– Можливо, цим він тамував свою тугу? – припустила Теріс.

– Про це він також не розповідав, – зітхнула Аереліс. – Якби з ним можна було хоча б поговорити.

– А от за цим – в бібліотеку, – хмикнула хранителька. – Я не підіймаю померлих: я охороняю живих.

В цей момент з-за рогу вийшов Ілмар. Дівчина ковзнула по ньому поглядом: здавалось, що він був зараз похмурішим за найпохмурішу хмару. Аереліс підтиснула губи: якщо це він так на неї злиться – то це його особисті проблеми. А перетворюватись на його іграшку вона не збиралась, хай би як він їй не подобався. Хоча, після вчорашнього, подобався вже набагато менше.

– Ви вже звільнились? – спитав без жодної емоції в голосі, ніби розмовляв зі стовбуром.

– Так, – кивнула й рушила до ґанку, оминаючи чоловіка. – Куди йти?

– Йдіть за мною, – обігнавши дівчину, збіг сходами до входу й прочинив перед нею двері. – Бібліотека внизу, – кивнув він на інші більш масивні двері, що виднілись під головними сходами.

Спускаючись в підземелля, котре освітлювали яскраві магічні світильники, Ері озирнулась: хранителька йшла за ними, й це чомусь вселяло в дівчину більший спокій. Внизу виявились ще одні двері – ковані залізом. Вони здавались взагалі незрушимими. Вся металічна поверхня рясніла магічними знаками, від яких аж тягнуло силою. А дерево, що подекуди проглядало, було інкрустовано захисними артефактами.

– Одягніть рукавички, – подав їй щось схоже на них, але з дуже цупкої тканини, що перетворювало руки на якісь жахливі лаписька й прикривали їх аж по лікті. На ошелешений погляд дівчини, похмуро додав: – Книги бувають небезпечними, а ці рукавички з закляттям, щоб жодна не змогла зашкодити.

– Вони що – кусаються?! – нервово хихотнула Аереліс.

– Кусаються також, – підтвердив Ілмар. – А ще можуть випустити отруту, або зв’язати закляттям, – помітивши острах в очах дівчини, поспішив заспокоїти: – Але вони дуже бояться вогню. Якщо не буде вдаватись заспокоїти їх інакше – випускайте полум’я. Тоді вони розповзаються по закутках.

– Які милі, – скрививши губи, пробурмотіла Ері.

– Наймиліші – постраждали, й вам треба якраз їх відновити, – він повернувся до Теріс: – За моїм знаком прочиниш двері, а ви, – навіть не глянув на дівчину, – йдете точно за моєю спиною.

Ну, після почутого, вперед кидатись їй точно не хотілось, тому, швиденько прилаштувалась позаду, сподіваючись, що застрибувати на нього їй не доведеться: не той був зараз настрій.