5.2

Нервово покусуючи губу, Аереліс вдивлялась у вікно:

– Він же не міг загинути? – розпитувала вона Теріс. – Він же дух! Тоді, чому не повертається?

– Якби він був звичайним духом, а не невпокоєним, то я б точно могла сказати, що йому нічого не буде, – висилась поряд з нею хранителька. – З невпокоєними складніше, оскільки вони мають все ж знайти свій спокій. Тому, як мені не жаль це казати, але він міг нарешті впокоїтись.

– Чому? – болісно зітхнула дівчина.

– Він був у тілі, котре, по суті, поховали, – розвела руками Теріс.

Стук у двері перервав їхню розмову. Аереліс дещо стривожено глянула на хранительку.

– Його Магічність Ілмар Арморн! – глузливим тоном промовила та. – Пускати?

– Це ж його замок, – вдавано байдуже знизала плечима дівчина.

– На покої його матері ця влада не розповсюджується, – вона повернула голову до Ері, й тій здалось, що з-під каптура зблиснули два золотаві вогники.

– Все одно, – відвернулась до вікна Аереліс, вдивляючись вниз, наче все ще сподівалась побачити там бузкову хмаринку.

Змахнувши рукою, Теріс прочинила двері й за мить опинилась поряд з Ілмаром, шепнувши йому: «Дурень!»

Сердито зиркнувши на неї, тихо буркнув у відповідь:

– З тобою ще теж поговоримо.

– Завжди рада! – реготнула та й кивнула в бік помічника управителя: – Берторе! На вихід!

Бідолашний аж смикнувся, встигнувши вже задрімати й закректав, підводячись з крісла:

– Що ж за ніч сьогодні така? Ні хвилини спокою.

– За день не виспався? – рикнув на нього Ілмар.

– Так роботи ж не було, – безвинними очима втупився в нього робітник. – Я й приліг.

– Біля винної бочки?

– Ні! – простодушно замахав той руками. – Там не заснеш – холодно.

– То все ж таки був там, – хижо вишкірився на нього Ілмар.

Бертор ледь язика не відкусив:

– Я піду, ваша Магічносте? Час пізній, а ця мила гері під вашою опікою точно ціліша буде.

– Дивись, щоб за ворота не пішов, Берторе, – зловісно процідив магістр.

– Ні-ні! Ваша Магічносте! Я ні краплиночки більше…, – осікся робітник, усвідомлюючи, що прирікає себе на довічну тверезість, й це, мабуть, не надто його влаштовувало, – без дозволу, – швиденько додав він. – Піду, роботу пошукаю. Приберусь де.

– Угу, – їдуче мугикнув Ілмар. – Винний підвал, дивись, до дір не протри.

– Там я вже прибрався, – розплився вдоволеною усмішкою Бертор й шмигнув за двері.

І тепер в кімнаті повисла напружена тиша. Аереліс так і стояла біля вікна спиною до Ілмара. Стояла й згризала губи. Ті, котрі цей же тип й цілував. Після чого помчав цілувати іншу. Нічого не мала б проти, якби до неї спочатку не ліз. А варто було згадати Лабіринт Перевтілень, так взагалі плакати хотілось.

– Пробач, – наблизившись до неї, хотів обійняти за плечі Ілмар, але не наважився. – Це моя провина.

– Ви не можете бути відповідальним за всі нещастя світу, – глухо промовила Ері, ковтаючи сльози.

– Ти, – хотів виправити її, але нарвався на різку одповідь.

– «Ти» – це для друзів й близьких людей, – наче крижаною водою обдала його. – Ми не є ні тими, ні іншими. Й посипати пилком, на щастя, – з утиском і якось надривно промовила вона це, – більше нема кому.

– Ері, я розумію, що…

– Не розумієте! – миттю обірвала його дівчина. – Тому, що «Ері» – також для друзів й близьких. Для всіх інших – моє ім’я Аереліс. І досить про це! Мене сюди привезли, щоб я щось зробила? – вона так і не поверталась до нього, боячись зустрітись поглядами.

– Так, – сутужно зітхнув Ілмар.

– Що саме?

– Ері…, – осікся він. – Аереліс, я розумію, що повівся як…

– Я вже казала, що закляття працює лише у випадку, якщо мене дійсно образили і я образилась, – відкарбувала вона. – Вас це не стосується, тому, не переймайтесь. Що я маю зробити?

Ілмар сам себе не розумів. Зірвавшись на те кляте запрошення, шкодував тепер й краявся, наче зрадив найближчу людину. Але ж вона й близько такою не була! Тоді чому ж так паршиво на душі? А її слова ніби по живому ріжуть. Та до норенів все! Це не більше, ніж дія того закляття, що Бренні на них накинув. День-два й минеться.

– Привести до ладу мою бібліотеку й відновити деякі книги, що постраждали, – вирішив й справді перейти до справ.

– Я ніколи цього не робила, – мотнула головою Аереліс. – Ви певні, що я та, хто вам потрібен?

– І матеріалізацію не освоїла?

– Матеріалізацію? – нарешті озирнулась вона, кинувши на нього здивований погляд. – Один раз. Це був опис квітки, й вона протрималась якихось хвилин десять.

– З цього й починається, – стримано усміхнувся Ілмар.

– Гаразд, – обійшла його дівчина, відступаючи від вікна. – З ранку й почнемо. А тепер, я б хотіла поспати. Час, – наголосила вона на слові, – надто пізній.

– Так. Звісно, – похмурився він. – Теріс! – гукнув у простір.

– Захищу, проконтролюю, з замку ні ногою! – з’явилась в нього за спиною хранителька. – Урок засвоїла.

– Сподіваюсь, – сердито зиркнув на неї Ілмар. – Добраніч! – кивнув Аереліс й рушив до дверей.