5.1

Наближаючись до трійці, що свердлила його не надто приязними поглядами, Ілмар відчував, що хмари над його головою, ладні вивергнути не просто зливу гніву, а ще й лють градинами розміром з кулак. Закляття виклику, що прилетіло на його браслет від матері, залишило чималий опік на шкірі. А довести матусю до такого стану могло лиш щось неординарне, в чому винен саме він. Позиркуючи на дівчину, що блідою тінню ховалась за спинами його дядька й матері, розумів, що причина саме в ній. Цікаво – яка? Щось утнула?

Важко зітхаючи від розчарування перерваним задоволенням, до котрого так і не дійшло, він постав перед ріднею:

– Я гадав, що й замку вже нема, – хмикнув, окидаючи поглядом присутніх. – Що за терміновість?

– Теріс! – замість відповіді вигукнула матір і, як тільки та з’явилась поряд, віддала розпорядження: – Відведи Аереліс в мої покої, й виклич туди Бертора. Саму, – гнівом сяйнули її зелені очі, – не залишати ні на мить! Йди з нею, – вже м’якшим тоном звернулась до дівчини. – В моїх покоях тобі точно нічого не загрожує, тим більше, в присутності Теріс.

Як не хотілось кудись йти від людини, котра дійсно могла захистити, але сперечатись Ері не стала. Та й демонструвати себе переляканою істеричкою також не хотілось. Мовчки кивнувши, вона рушила за духом замку.

– В кабінет! – рикнула на сина Ріенія.

З почутого, Ілмар одразу вичленив головне: схоже, що утнуло не дівчисько, а хтось інший. Сперечатись теж не став й рушив до свого кабінету, що колись був батьківським. Судячи з того, як красномовно мовчав дядько, все його мовчання концентрувалось, впорядковувалось, відточувалось й мало вивергнутись вулканічною магмою.

Його місце за столом одразу ж зайняла матір. Сперечатись і не збирався. Зачекав поки й дядько займе крісло навпроти неї й підтягнув стільця, сівши на нього верхи:

– То що ж таке трапилось? – покосився на рідних.

– Ти припис читав, котрий тобі вручили з усіма документами перед тим, як ти відправився в Раймеріс? – важким поглядом аж прибив його дядько.

Ілмар підтиснув губи: з припису він прочитав лиш головне розпорядження – доставити в Талерін Аереліс Кірон. Все інше – вважав вже почув й воно не відрізнялось від надрукованого. Ну, перші рядки – то точно. А от в нюанси не вдавався, бо там зазвичай були якісь дрібні деталі, що далеко не завжди мали значення, а лиш розжовували сам наказ. Наказ він знав.

– Судячи з того, як напружено зараз ти намагаєшся щось пригадати – не читав, – ще більше похмурився дядько. – Ти! Магістр захисту від проявів темної магії! – його голос все більше бринів люттю. – Командир загону першого реагування! – грюкнув він кулаком по столу. – Проігнорував наказ!

– Наказ я виконав! – спробував огризнутись Ілмар.

– Встань! – ревонув дядько. – Коли з тобою розмовляє старший за званням, ти маєш звітувати стоячи!

– Слухаюсь, ваша Магічносте! – набурмосившись, підвівся й виструнчився Ілмар.

– Де?! Припис! – цідячи слова крізь зуби, відкарбував Теяр Арморн.

Відкривши магічно замкнену шухляду, Ілмар дістав звідти теку, а вже з неї припис й передав його дядькові. Пробігшись по ньому очима, той підвівся з крісла й, наблизившись до племінника, тицьнув пальцем в аркуш:

– Що тут написано?

Ілмар втупився в рядки, котрі свідчили, що він – повний бовдур… За приписом він мав доставити дівчину у свій замок, попередньо відпустивши всіх робітників, й забезпечити її захист. А з наступного дня – мав почати знайомити її з бібліотекою. Тобто, портал він мав просити прочинити не в Магістерій, а до центральної портальної станції Талеріну. А вже звідти спокійно дісталися б циклоходом замку.

– Враховуючи те, як ти читаєш накази, я дуже здивований, що ти ще досі не вилетів зі служби, – трохи знизив тон дядько, але гніву в ньому від цього не поменшало. – Ти піддав беззахисну дівчину небезпеці! А тепер про неї знає мало не половина Талеріну!

– Може, нарешті, поясните, що такого відбулось? – скосив погляд на матір Ілмар.

Постукуючи пальцем по столу, жінка явно розділяла настрій брата свого покійного чоловіка:

– Норен напав на Аереліс просто в її спальні.

– Це неможливо! – миттю зреагував Ілмар.

– Розповіси це дівчині, а, заразом, можеш й мені розповісти: тій, хто його й впокоювала, – пронизала вона його похмурим поглядом. – Норену розповідати не пропоную, оскільки вже нема кому.

Ілмар зблід:

– Захист?

– Зламано.

– А… Теріс? – нервово очікував відповіді.

– А Теріс, – зловісно примружила очі матір, – надихнулась поведінкою володаря замку й теж десь завіялась, – витримала вона напружену паузу. – Поки я її не викликала. Якби не бабця і той невпокоєний дух, то мені було б нелегко в’язати клятого монстра.

– Бренні?! – ошелешено кліпнув Ілмар. – Аереліс… не постраждала?  

– О-о-о! – сердито підтиснула губи жінка. – Невже ти згадав, що головна в цьому всьому все ж бідолашна дівчинка?!

– Що з нею? – заграв він жовнами.

– Трохи виснажена, але, як ти встиг помітити, цілком жива.

– Це останнє попередження, Ілмаре! – перервав їхню розмову дядько. – Якби ти не був сином мого брата, розмова була б іншою. Але ще один прокол, і я про це забуду. Повір мені!

В цьому в нього не було жодного сумніву: дядько був людиною суворою, хоч і справедливою. Він і менші проколи нікому не спускав. Та Ілмар й сам би по шиї надавав будь-кому з підлеглих за подібне. Сам же й розслабився останнім часом, оскільки було відносне затишшя.

– Цього більше не повториться! – дивлячись прямо в очі голові Служби безпеки, відкарбував Ілмар.

– Сподіваюсь, – опустившись в крісло, кивнув племіннику на стілець, дозволяючи сісти. – Ти комусь говорив – хто вона?  

– Ні!

– Зате всі бачили, як ти з нею цілувався, – нагадала матір.

Дядько невдоволено зиркнув на племінника:

– Що за маячня?

– Традиція, – зітхнула Ріенія. – Якби хтось попередив мене про те, наскільки це все має бути приховано, я б цього не допустила.