Глава 5. Кому на горіхи?

Повечерявши разом з матір’ю Ілмара й Бертором, що працював помічником управителя в замку, Аереліс, побажавши всім доброї ночі, втекла до своїх покоїв. Не те, щоб вона не хотіла розмовляти з цією жінкою, котра виявилась дуже привітною й приємною, але сил після такого насиченого дня в дівчини не було. Та й настрій після того, як дізналась, що Ілмар десь чкурнув на ніч глядячи, дещо погіршився.

Після прогулянки Лабіринтом Перевтілень, їй здалось, що між ними щось промайнуло. Його погляди, доторки, цілунки – все це здавалось їй чимось більшим, аніж просто вимушена увага. Але, судячи з виразу обличчя матері Ілмара, вона чудово зрозуміла, куди вирушив її син, і їй це не подобалось. Тому, Аереліс не важко було здогадатись, що спонукало чоловіка рвонути кудись проти ночі, і це її чомусь дратувало, хоча, й не мало б. Мало яким життям живе абсолютно чужа для неї людина! От тільки це не заспокоювало.

Впавши в ліжко після ванної, дівчина загорнулась у ковдру й досить швидко провалилась до сну, зморена денними подіями. Хтозна, скільки вона проспала, але прокинулась від холоду, хоча точно пам’ятала, що в спальні було достатньо тепло, та й ковдра була далеко не холодною. Проте зараз здавалось, що тепло з неї наче витікає, а розплющувати очі дуже не хотілось, поки не почула приглушене шипіння Бренні:

– Ах, ти ж, потворо! Забирайссся!

Навіть думати не хотілось, кому він це шипів, але повіки миттю підлетіли. Те, що вона побачила, змусило її заціпеніти: над нею нависала висока кремезна постать істоти, провали очей якої світились темно-синім полум’ям. Руки почвари знаходились над сонячним сплетінням Аереліс і в довгі імлисті пальці, що часом просвічували кістками, всотувалась золотиста енергія, котру вона тягнула з жертви.

Дівчина спробувала відкотитись на інший бік ліжка, але не змогла навіть поворухнутись, поки в очі істоти не полетів золотистий пилок, та ще й в такій кількості, що обволік мало не всю її постать.

– Швидше! – крикнув Бренні. – Поки пилок на тебе не потрапив. Бо цілуватись з нореном – це тобі не з тим бовдуром!

Норен?! В замку?! В центрі Амаріану?! Аереліс нервово зглитнула, але магічний контроль потвори над нею було послаблено, й вона змогла таки відкотитись на інший бік ліжка й сповзти з нього, осідаючи на підлогу. Слабкість хоч і відчувалась, але не була надмірною: все ж норени віддавали перевагу забирати життєву силу в немагів, оскільки маги могли й відсіч дати. Та й дістатись до їхньої життєвої сили було складніше через магічний резерв, котрий сам по собі був перепоною. От тільки Аереліс ні досвіду ніякого не мала, ні, тим більше, не очікувала чогось подібного, тому, ця зараза встигла-таки обійти магічний захист й дістатись її енергії.

Як не дивно, але пилок вплинув на норена неочікувано: потвора видала надривний свист й заметалась кімнатою, наче осліпла. А Бренні все жбурляв й жбурляв у неї пилок.

– Геть звідси! – гримнув на дівчину дух, підлетівши до неї, коли норен опинився біля вікна в протилежному кінці спальні.

Скочивши на ноги, хоча їх ще й пробивало тремтінням, Аереліс кинулась до дверей, але потвора, схоже, зреагувала на звук й за мить підлетіла до неї, намагаючись вхопити за горло. Почулась незрозуміла лайка позаду неї й бузкова хмаринка просто всоталась в монстра. Імлисто-кістлява рука норена завмерла, не встигнувши зімкнутись на шиї дівчини. Сама ж істота раптом задрижала й кинулась до вікна. Розчахнувши його, вона заскочила на підвіконня й наче роздумувала: стрибнути, чи ні?

В цей самий момент до спальні вихором увірвалась матір Ілмара. З її рук зірвались зелені промені й полетіли в бік норена, обплітаючи його.

– Ні-ні-ні! – закричала Аереліс й хотіла кинутись до вікна, але жінка встигла її перехопити й виштовхати в коридор.

– Берторе! – гарикнула вона помічнику. – Тримай її!

– Там Бренні! – видиралась дівчина з міцних рук чоловіка.

– Повірте, гері, – відтягував її від дверей Бертор, – її магічність знають, що роблять.

– Але ж Бренні в норені! – з останніх сил пручалась Аереліс.

– Мені шкода, – вийшла з кімнати жінка. – Але саме завдяки йому вдалось цю потвору зв’язати без бою.

– А що…, – зляканими очима дивилась на неї дівчина, – з Бренні?

– Норена я відправила в землю – звідти вони не здатні вирватись, й за кілька годин від нього нічого не залишиться. Стихія землі їх не терпить й нищить. Я не могла залишити його живим, – співчутливо дивилась вона на Аереліс. – Що буде з духом – я не знаю.

Спершись на стіну, дівчина сповзла по ній і, закривши обличчя долонями, простогнала:

– Це все через мене. Від мене дійсно варто триматись якомога далі.

Зробивши знак Бертору, щоб йшов, Ріенія сіла поряд з нею й обійняла за плечі:

– Що за дурниці?! Ти хоч знаєш скільки людей в Амаріані зазнають нападів різних істот й не тільки їх?! Їм всім тепер голову попелом посипати, якщо, рятуючи їх, постраждає хтось з рятівників?

– На мені прокляття, – хрипко промовила Ері.

– Що за прокляття? – досить скептично подивилась на неї жінка.

– Ще в дитинстві… в сиротинці, – схлипуючи, намагалась пояснити дівчина, – няня хотіла так мене захистити. Кожен, хто образить мене, отримує неприємності, якщо я розізлюсь, чи розплачусь від образи. А я сьогодні злилась на Бренні.

– Ти себе чуєш?! – хмикнула Ріенія. – Він – невпокоєний дух! На них це не розповсюджується.

– А, якщо розповсюджується? – повернула до неї заплакане обличчя Аереліс.

– Так! – суворим поглядом сяйнула на неї жінка. – Досить сидіти на холодній підлозі, – підвівшись, потягнула за руку й дівчину. – Якщо хто й винен в тому, що сталось, то це один магістр, котрий мав потурбуватись про повноцінний захист, але чомусь не зробив цього. Ще й Теріс десь завіялась. Добре, що бабця змогла до мене докричатись, хоч і була майже повністю паралізованою.

– Як?! – витріщилась на неї Ері.

– Так! – скреготнула зубами Ріенія. – Хтось серйозно постарався. А хтось добряче отримає.