4.3

– Кхм! – почулось чиєсь насмішкувате покашлювання. – В нас тут черга взагалі-то, а ви дещо рух перекрили, – повернув їх до реальності голос працівника Вежі.

Відірвавшись від вуст дівчини, що останнім часом здавались йому все більш спокусливими, Ілмар схопив її за руку й потягнув сходами вниз далі від глузливих коментарів всіх, хто став невільним свідком їхнього шанування традицій. Розгублена Аереліс намагалась відставати від нього хоч на пів кроку, аби не демонструвати свої розпашілі щоки, котрі вона постійно терла вільною рукою, від чого вони ще більш червоніли. Проте, знервована, вона навіть не усвідомлювала цей рух, тож, на вулицю вискочила схожою на маків цвіт посеред пшеничного поля.

– Куди ще хочеш? – озирнувся на неї чоловік.

Від його погляду війнуло чимось таким спекотним, що до її щік шугонула чергова порція крові, змушуючи їх вже просто палахкотіти полум’ям. Дівчина бентежно прикусила губу й здивовано відмітила як нервово чомусь зглитнув її супутник.

– Не знаю, – відвела вона погляд. – Може, в Лабіринт Перевтілень?

– Як скажете, моя гері, – вкрадливим, трохи хрипким голосом промовив чоловік й, схилившись, раптом поцілував її в зап’ясток, злегка відтягнувши рукавичку, що ховала тендітну дівочу руку.

– А де цей гад летючий? – роззирнулась вона довкола.

– Мабуть, помчав за черговою порцією пилку, – досить хижо всміхнувся Ілмар.

Полум’я щік дівчини, здавалось, вже розлилось всім тілом, проносячись по ньому вогняними хвилями, й вона мало не до крові прокусила губу, навіть не уявляючи як на це реагувати. Ілмара ж її ніяковість, схоже, лиш розпалювала, й він наче навмисне робив все, аби збентежити свою підопічну ще більше: то пасмо з щоки прибере, ковзнувши по ній пальцями трохи довше, ніж це було потрібно; то якось дивно усміхнеться, перехоплюючи погляд; то долоньку у своїй руці стисне трохи сильніше.

Аереліс здавалось, що ще трохи й вона просто-таки займеться полум’ям. Подумки вже благала Творців кинути в неї кучугурою снігу, щоби охолонути, та, як на зло, ніхто з птахів не бажав тривожити жодну з гілок, під якими вони проходили. Добре, хоч Лабіринт був неподалік, й в неї залишався шанс не спопелитись остаточно.

Атракціон мав чотири ходи за кількістю основних стихій. Ілмар скосив погляд на дівчину:

– Обираємо протилежні? Чи однакові?

В неї ж було лиш одне бажання – позбутись хоч на якийсь час незвичної для неї уваги:

– Протилежні, – кивнула й рвонула до водної, сподіваючись нею охолодитись.

Перші ж кроки в Лабіринті захопили її в тенета відповідної стихії. Почуватись нею було незвично, але нестись вперед велетенською хвилею – захоплювало дух й давало відчуття дивної могутності. Вилетівши на відкритий простір, що відображав гірську долину, Аереліс побачила перед собою вогняну стіну, що неслась просто на неї. Мить коливання, й вона рвонула назустріч: азарт переміг всі сумніви! Кортіло відчути силу води повною мірою. Летіла й уявляла, як згасить зараз те нахабне полум’я!

Проте, зіткнення відбулось явно не так, як уявлялось їм обом. Вогонь начебто не згас, а злився з водою, перетворюючись на скупчення дрібних крапельок води, всередині яких витанцьовували іскорки, схожі на сонячні бризки. Вся ця маса стрімко здіймалась до неба, формуючись в хмару, котру пронизували вогнисті блискавки, й ринулось до низу теплим дощем. За кілька хвилин обидва стояли знов перед входом до лабіринту в обіймах одне одного…

Таких відчуттів Аереліс ще не переживала. Хотілось кричати, але не від страху, чи болю – від дикого захвату! Це було щось неймовірне! Щось, що перехоплювало подих, та, натомість, здавалось, що вона дихала всім одразу: водою, вогнем, повітрям й ще хто знає чим! Там, в Лабіринті, вона сама була всім цим! Її долоні, що лежали зараз на плечах чоловіка, відчули як і його тілом пронеслась хвиля тремтіння: схоже, він відчував щось подібне.

– Сподобалось? – нарешті видихнув Ілмар, повертаючи собі дар мовлення.

– «Сподобалось» – надто слабке й тьмяне слово для визначення того, що я відчуваю, – сяйнула на нього очима дівчина.

На мить йому здалось, що в її погляді промайнули сріблясті блискавки, котрі носились в тій хмарі, в яку вони перетворились, злившись разом. Це було дійсно дивне відчуття. Він, мов би, кожною клітиною відчув Аереліс, і це його й манило, й лякало. Як і те, що бачив у Вежі. Надто несподівано все сталось, й готовим до такого він не був. Тому, попри те, що всередині аж волало знов зануритись до тих відчуттів, Ілмар відсторонився від дівчини:

– На нас вже чекають в ресторації, – розвернувшись спиною до Лабіринту, подав Аереліс руку.

Чарівність миті розвіялась остаточно, й дівчина неохоче рушила за своїм супутником. В центрі містечка стояла найбільша ресторація, котру розташували просто в зимовому саду. Там навіть дрібні пташки літали й щебетали безбоязно, звиклі до великої кількості народу.

За великим столом сиділа вже вся компанія, й Астріель також. При чому сиділи так, що поряд з новенькою мав сісти або Ілмар, або ж Аереліс. Проте, чоловік вирішив, що дві дівчини поряд одна з одною – погана ідея, тому сів між ними.

Поки його друзі завершували обговорення якоїсь теми, Ілмар запропонував своїй підопічній хоча б щось випити, оскільки від їжі вона відмовилась. Та варто було йому піднести їй келих з соком, як він вибухнув просто в його руці, розлітаючись бризками й дрібними скляними уламками в обличчя Аереліс.