4.2

За ті кілька кроків, що знадобились працівникові містечка, щоб наблизитись до пари, чого тільки не передумала Аереліс! Вона вже бачила себе зганьбленою, оштрафованою, заарештованою й відправленою до арештантської камери.

– Якісь проблеми? – відтіснив її за спину Ілмар.

– Що ви! Ні! – надто радісно замахав руками чоловік. – Ми вам подякувати хотіли б.

Дівчина злякано вп’ялась в рукав свого супутника, чомусь вирішивши, що це якийсь підступ, аби вони зізнались у скоєному. Ілмар зробив ще півкроку в бік, закриваючи її собою мало не повністю:

– Навіть так? За що саме?

– Та скеля, – служитель Дивовиж кинув погляд за його плече, де ховалась Аереліс з квіткою-артефактом, – з якої ви зірвали квітку, вона в нас вже давно чомусь з-під контролю вийшла. Ні-ні! – замахав він руками. – Вона не була небезпечною, але постійно провокувала зіткнення, через що багатьом доводилось все починати спочатку. Але видалити її, не знищивши половину інших скель, ми не могли, оскільки вони пов’язані між собою групами. Якби з неї зірвали останній артефакт, вона б самоліквідувалась сама, але вже довгий час нікому це не вдавалось. Й, нарешті, це зробили ви, позбавивши нас купи клопоту, й зберігши купу нервів відвідувачам!

– Завжди будь ласка! – поблажливо всміхнувся Ілмар. – Раді були допомогти. На цьому все?

– О! Ми б хотіли зробити подарунок вашій милій супутниці. Вона так вправно маневрувала, що ми аж ставки почали робити, чи вдасться їй наздогнати ту кляту скелю-втікачку! Я заклався, що наздожене – й виграв! – співробітник містечка витягнув руку, на якій красувався невеличкий підвіс з турмаліну. – Він завжди зігріє в холод, й охолодить в спеку.

– Дякую, – ошелешено кліпаючи очима, Аереліс взяла подарунок.

– Завжди будемо раді вас бачити! – щиро усміхнувся служитель.

– Обов’язково завітаємо ще, – кивнув Ілмар й потягнув дівчину до центральної алеї. – От бачиш, – схилився до неї, коли вони вже вийшли за арку, – ти тут точно не винна. Тому, не приписуй собі всі катастрофи світу.

На них раптом звалився чималий оберемок снігу, запорошивши очі й засипавшись за коміри.

– Я б не була такою певною, – пирхаючи й струшуючи з голови сніг, скептично похитала головою дівчина.

Почулось скрипуче: «Кр-р-а-а-а», – й на їхні обличчя, котрі вони синхронно задерли догори, посипались залишки снігу, що мирно лежав на гілці, поки на неї не вирішив вмоститись ворон.

– Навіть не знаю, що сказати, – сміхотнув Ілмар. – Чи ворон винний в тому, що звалив на нас цю кучугуру, чи ти – що він обрав цю гілку? Ходім до Вежі Бажань: цікаво побачити, що ще там нам підкинуть.

Чоловік потягнув її до високої величної споруди, котру було видно з будь-якого закутка містечка – такою високою вона була. Та чим ближче вони підходили, тим ще вищою вона виявлялась. Збудована з білого каменю зі слюдяними включеннями, вона виблискувала навіть в похмурий день. Варто ж було на її округлі стіни впасти сонячним променям, як вони розсипались довкола яскравим сяйвом, що підсилювалось блиском металевого мережива, яким башта була обплетена знизу й догори. Розписані всіма відтінками блакитного, вітражні вікна додавали ще більшої легкості споруді, попри її фундаментальність й масивність. Задираючи голову, щоб роздивитись візерунки вежі, Аереліс відчувала себе зовсім крихітною поряд з нею: здалеку вежа все ж не здавалась такою велетенською.

Зсередини нижній поверх займала велика зимова оранжерея, в якій було повно рослин, створених й вирощених магічно, тож, в природі їх просто не існувало. Були тут й кущі з вогнеквітами, котрі реально палахкотіли маленькими вогниками, й росяні ліани, квіти яких стікали чималенькими краплями роси, створюючи атмосферу неспекотного літнього ранку.

Вище розташувались кілька ресторацій для відпочиваючих, й оглядові майданчики, з яких можна було помилуватись містечком Дивовиж, роздивляючись його в різному освітленні. А вже на самому верху був великий майданчик, з якого всі ці види сплітались у дивні форми, демонструючи те, що присутній бажав на даний момент найбільше.

На майданчик бажань вони піднялись лиш після того, як Аереліс погодилась пообідати в ресторації. Пускали туди не більше однієї пари, чи сім’ї хвилин на двадцять. Вид звідти відкривався дійсно чарівний: містечко мінилось різними кольорами, від чого здавалось розмальованим різними візерунками, що змінювались залежно від кольору світла і його інтенсивності. Та поступово візерунки складались в зовсім інший малюнок, демонструючи глядачеві те, чого він насправді бажає, але приховує від себе. І побачити можна було лиш власне бажання, навіть, якщо двоє дивились в одному напрямку, проте кожен бачив своє.

Ілмар підвів дівчину до огорожі:

– Готова дізнатись про себе щось несподіване?

– Чому обов’язково несподіване? – скосила вона на нього погляд.

– Не знаю, – знизав він плечима, – але частіш за все люди дивуються, коли бачать – чого їм насправді хочеться.

– Невже ми настільки не усвідомлюємо справжніх бажань? – Аереліс вдивлялась в ті візерунки, що вже вимальовувались перед нею, але, поки це було все ще містечко Дивовиж, хоч і ще більш дивовижне, ніж здавалось спочатку.

– Зараз дізнаємось, – стримано всміхнувся чоловік.

Зітхнувши, дівчина зосередилась на візерунках, що почали поступово складатись в малюнок. Проте, спочатку це був суцільний сумбур, наче в голові була якась каша. Лише під кінець вона побачила чітку картинку: усміхнені батьки й вона поряд з ними… доросла…

Закусивши губу, Аереліс відвернулась й наткнулась на досить розгублений і одночасно відсутній погляд чоловіка. Схоже було, що він побачив щось дійсно неочікуване.

– Все гаразд? – торкнулась його руки, висмикуючи з задуми.

– Що? – кліпнув він очима, наче прокинувся. – Так. Трохи замислився. Ну, як? Дуже здивована побаченим?

– Я б так не сказала. А ви?

– Ері, – поморщився Ілмар. – Давай домовимось, що ти не будеш мені викати. Я починаю почуватись старим дядьком, а мені ще й тридцяти нема.