4.1

– Дякую! – виринувши зі своїх спогадів, підлетіла до Ілмара дівчина, сяючи щасливими очима.

– За що? – знизав він плечима.

– За те, що не дозволили мені втекти від цих спогадів, – трохи сумно, але все ж усміхалась Аереліс. – Я наче побувала там. Не просто побачила, чи торкнулась – набагато більше.

– Просто я знаю, як важливо мати такі спогади, – усміхаючись у відповідь, він подав їй руку: – Ходім до скель левітації? Подивимось, яку квітку вони нам підсунуть?

Аереліс не надто прагнула отримати ту квітку: з одного боку – цікаво, як артефакт зреагує на ставлення чоловіка до неї, а з іншого – саме це й боялась дізнатись. Все ж таки не хотілось відчувати себе ніким. Хоча, саме ніким вона для нього і є. Тільки останнім часом хотілось зворотного.

Чергова просторова кишеня була просто таки велетенською, щоб вмістити досить велику кількість не тільки літаючих скель, а й всіх охочих зірвати з них квіти. Ганятись за скелями треба було на літаючих півсферах. При чому, керувати нею мала дівчина, а вже тягнутись до скелі за квіткою доводилось чоловічій половині. От тільки скеля на місці не стояла, а постійно норовила відлетіти від мисливців, тому, ті мали виявляти верх майстерності в плані керування, а жіноча половина в цьому частіш за все не була сильною.

Під час польоту треба було ще й стежити за тим, аби не зіткнутись з іншими охочими. Ні, справжніх зіткнень ніколи не відбувалось, оскільки все було влаштовано цілковито безпечно, але магічні хвилі миттю розносили невдах на великі відстані й один від одного, й від скель, після чого доводилось починати все спочатку.

– Принципи керування циклолітом знаєш? – повернувся до дівчини Ілмар перед тим, як сісти у півсферу.

– Ті ж самі, що й циклоходом, – впевнено кивнула Аереліс. – Різниця лиш в тому, що тут треба ще вгору-вниз спрямовувати.

Чоловік здивовано повів бровою:

– Ти ж казала, що вас тільки до Лабіринту водили.

– Так, – стенула плечима дівчина. – Але я читала про містечко. А керувати циклоходами нас вчили у сиротинці – про всяк випадок.

– То в нас ще й непогані шанси, – з легкою іронією всміхнувся Ілмар.

– На землі точно були б непогані, – ледь смикнула куточками губ Аереліс. – Там, – мотнула головою догори, – не гарантую, але спробую.

– Прошу! – чоловік допоміг їй забратись в циклоліт й застрибнув сам. – Летимо!

Аереліс швидко розібралась з кристалами керування й здійняла півсферу в повітря. На диво, вона вправно лавірувала в потоці інших мисливців за квітками-артефактами. Ілмар на якийсь час навіть забув про мету їхнього польоту, спостерігаючи за впевненими рухами дівчини, через що вони проґавили одну скелю.

– До неї ж було тільки руку простягнути! – розпачливо вигукнула Аереліс, висмикуючи його з задумливого стану.

Стрімко розвернувшись, чоловік спробував вхопити найближчу до нього квітку, але скеля, наче знущаючись, рвонула вбік, й він лиш ковзнув пальцями по кам’янистій поверхні.

– Вибач, – винно усміхнувся Ілмар. – Відволікся трохи. Керуй! Зараз спіймаємо.

Це було легше сказати, аніж зробити. Вільна скеля, котру вподобала Аереліс, від них втекла, розчинившись серед летючих уламків, котрі атакували натовпи охочих. Та чим більше мисливців було на одну скелю, тим побутовішою виявлялась зірвана квітка. А от вловити скелю сам на сам – було важче, тому, й артефакт з неї мав бути цікавішим.

Двічі вони ледь не зіткнулись з іншими циклолітами, але дівчина встигла перший раз рвонути догори, а вдруге – довелось піти в різке піке мало не до землі, та Аереліс встигла вирівняти траекторію, й вони знов змили вверх. Покружлявши довкола скупчення скель, вона нарешті помітила вгорі на віддаленні поодинокий уламок, й скерувала півсферу до нього, поки не злетілись шуліками інші.

Зробивши кілька хитрих віражів, Аереліс вдалось таки наблизити циклохід максимально близько й, коли квітка, на котру націлився Ілмар, була вже просто в нього перед носом, скеля смикнулась в бік.

– Та розчини тебе темрява! – не втримавшись, лайнулась дівчина.

Скеля раптом затремтіла, завмерши на місці, й почала дивно мінитись.

– Давай, до неї! – скомандував Ілмар.

Аереліс кинула на нього непевний погляд, але все ж послухала й підлетіла. В ту саму мить, коли пальці чоловіка вихопили артефакт з каменю, скеля почала танути на очах.

– Жени звідси! – рикнув на дівчину Ілмар.

Злякано закусивши губу, вона різко змила догори й помчала щодуху просто куди-небудь, зрідка озираючись. За кілька хвилин скеля розтанула в повітрі, й Аереліс скерувала циклоліт вниз.

– Це я зробила? – злякано пробурмотіла вона.

– Жодного уявлення! – нервово сміхотнув Ілмар. – Але на її місці я опинитись не хотів би.

– Треба сповістити наглядачеві, – розпачливо зітхнула Аереліс.

– Не треба! – осмикнув її чоловік. – Це цілком міг бути магічний збій, а після твоїх слів влаштують ціле розслідування, й змусять нас стирчати тут до його завершення.

– Але ж я зруйнувала її, – в очах дівчини зблиснули сльози.

– Хто тобі сказав? – наблизившись, Ілмар обійняв її за плечі. – Просто збіг обставин. Забудь! Краще подивись, що я встиг зірвати, – простягнув він їй квітку.

Кришталева на вигляд, вона була досить гнучкою й приємною на дотик. Її пелюстки видавали приємний передзвін й мінились всіма відтінками бірюзового: від ніжної блакиті до насиченого синьо-зеленого кольору. А з її серцевини линув аромат горіха з шоколадом. Це був артефакт покращення настрою.

Вловивши носом запах, Аереліс почервоніла: ця квітка нахабно нагадувала її слова про цей аромат, що так і линув від магістра. І він це розумів, судячи з хитрого погляду, й не менш хитрої посмішки.

Удавши, що зайнята процесом вдалого приземлення, дівчина зосередилась на траекторії польоту. Як тільки циклоліт приземлився, вони швидко вибрались з нього й поспішили до виходу, але в спину раптом врізався чийсь оклик: