Глава 4. Містечко Дивовиж

Містечко Дивовиж знаходилось на західній околиці Талеріну, але це ніяк не позначилось на кількості охочих відвідати його на свята: народу було повно. Проте, це абсолютно не створювало черг: всі атракціони були влаштовані так, що місця вистачало будь-якій кількості відвідувачів.

Найбільше народу було біля галереї емоцій, бо туди рвались всі діти: там можна було візуалізувати свої емоції в різноманітних проявах й отримати цей прояв у матеріальному вигляді. Для когось це були кольорові кульки. Хтось вирощував чарівну квітку. А в когось вони стрибали дивними звірятками, птахами, метеликами, яких й в природі не існувало. Все залежало від сили бажання й уяви.

Дорослі ж, особливо пари, віддавали перевагу Левітуючим Скелям. Скелясті уламки вільно літали у просторовій кишені й були всіяні квітами-артефактами. Який дістанеться тому, хто примудриться зірвати квітку – ніхто не знав. Це могла бути музична квітка, квітка-світильник, квітка-обігрівач, чи квітка-ароматизатор. Вважалось, що чим більш романтичною була функція квітки, тим романтичнішими були стосунки пари.

Можна було прогулятись Долиною Тіней, де химерні рослини відкидали дивовижні тіні, за якими відвідувачі вгадували відповіді на будь-які свої питання. От тільки вгадати було не просто зате весело.

В Танцюючому Саду Спогадів занурювались до найприємніших моментів минулого, одночасно впадаючи в стан легкої ейфорії, від чого люди починали дійсно танцювати кожен під свою мелодію, що лунала лише для нього.

Піднявшись на Вежу Бажань, можна було опинитись на невеличкому майданчику, звідки відкривався вид на все містечко, але в дивовижному сяйві, що постійно змінювалось. Проте, не це було найдивовижнішим: в цьому сяйві можна було побачити свої найпотаємніші бажання. В якусь мить картинка змінювалась, й відвідувач бачив вже не містечко, а те, чого прагнув найбільше.

В Лабіринті Перевтілень відвідувачі перевтілювались уособленням будь-якої стихії й мали змогу пронестись вітром, промчати хвилею, спалахнути полум’ям, чи потягнутись до неба височенним деревом. Хтось ставав зоряним туманом, утворюючи нові зірки, а хтось зводив замки з вогняних пісків.

І була купа атракціонів, де можна було покататись на магічних тваринах, оскільки на живих в Амаріані кататись було суворо заборонено. Тут теж переважали дітлахи, хоча й дорослі не відмовлялись від такого задоволення.

– З чого почнемо? – повернувся до дівчини Ілмар, коли вони, домовившись з друзями зустрітись за годину біля ресторації, рушили головною алеєю містечка.

– В Галерею Емоцій? – непевно знизала плечима Аереліс.

– В неї краще наостанок, щоб не таскати в руках те, що там отримаємо, – не погодився чоловік. – Може, в Танцюючий Сад Спогадів? – кивнув він на найближчу від них арку.

– Гаразд, – навіть сперечатись не стала дівчина, намагаючись пригадати, чи багато в неї тих приємних спогадів.

З різкого морозяного повітря вони потрапили до весни в самому її розквіті. Під захисним куполом дійсно все квітувало, розлітаючись свіжими солодкуватими ароматами, що вкутували собою всіх і кожного. Перед парою миттю виникла окрема стежинка, запрошуючи до власних спогадів.

Пройшовшись вздовж квітуючих білими й блідо-рожевими квітами кущів гарденії, вони вийшли до галявини, всипаної бутонами квіток-спогадів. Найближчий був таким тендітним й майже кришталевим, що здавалось: торкнись його – й зламаєш.

– Ти – перша! – хитро осміхнувся Ілмар, знаючи, що першою чергою їй покажуть найважливіші для неї приємні спогади, а йому було цікаво побачити, що ж саме підкинуть спогади Аереліс, якщо, звісно, не змусить відвернутись.

Їй і самій було цікаво, що ж витягне пам’ять? Навіть нахилятись не довелось: варто було простягнути руку в напрямку квітки, як та миттю розкрилась й з неї полилась ніжна мелодія колискової. Дівчина завмерла: пам’ять виштовхнула те єдине, що їй залишилось від матері – колискова. Вона навіть обличчя не могла згадати! Як і батькове… Лиш пам’ятала його дужі руки, котрі проносили її крізь портал. Й зараз, окрім наспіву, пелюстки розгортали перед нею обрис найріднішого обличчя.

Та замість ейфорії Аереліс відчула, як до очей підкотили сльози й вона сахнулась від квітки, впершись спиною в груди чоловіка. Ілмар встиг помітити нечіткий образ, а по мелодії зрозумів, кого побачила дівчина. Притримуючи за плечі, він схилився до її вуха:

– Заспокойся, Ері.

Вона здригнулась: так її називала лиш та старенька няня й подруга, що була набагато старшою від неї, тому з сиротинця пішла значно раніше й поїхала на південь Амаріану, проте листувалась з нею постійно.

– Це боляче, – хрипко прошепотіла вона. – Я вже навіть облич батьків не пам’ятаю, – розвернувшись, вона знов сховалась на його грудях, горнучись, наче зараз він був єдиною близькою їй людиною.

Ілмар й сам застиг, не очікуючи подібної реакції. Звиклий віджартовуватись, або ж отримувати жіночу увагу зовсім іншого штибу, він реально не знав як зараз поводитись. Та, помітивши, як дівочі плечі починають потроху здригатись, обійняв дівчину.

– Я знаю, – в нього й самого захрип голос. – В мене загинув батько. Але забути його я не хочу. В тебе зараз є можливість побачити їх.

– Щоб потім було ще більш боляче? – мотнула вона головою, не здіймаючи погляду.

– Ері, – обхопивши долонями її обличчя, спробував зазирнути в засмучені очі, – цей сад дарує лиш приємні відчуття. Просто дозволь собі зануритись до них повністю.

– А потім?

– А потім ти просто пам’ятатимеш їх більш яскраво, – лагідно усміхнувся Ілмар. – Не відмовляйся від цього.

Зглитнувши грудку, що все більше тиснула на горло, Аереліс кивнула й повернулась до галявини. Квітка, що знов згорнула пелюстки, ледь помітно хитнулась, немов чекаючи на неї. Глибоко вдихнувши, дівчина потягнулась рукою до бутона, дозволивши захопити себе спогадам повністю.

Ілмар спостерігав за тим, як легко пурхала довкола квітки Аереліс: її саму зараз можна було зрівняти чи то з квіткою, захопленою танцем з вітерцем, чи то з невагомим метеликом, що безтурботно літав понад галявиною.