3.5

Першим бажанням дівчини було все ж таки вліпити ляпаса за таке нахабство. Але цей тип так запаморочливо цілувався, що натомість хотілось продовження. Сухий поцілунок, отриманий при всьому натовпі, не йшов ні в яке зрівняння з тим, що відчувала вона зараз. Моторошно приємні поколювання хвилями проносились її тілом, а гарячі чоловічі долоні, що впинались в її спину, ще більше посилювали їх, змушуючи тремтіти від незрозумілого бажання зовсім іншого плану. І ця незрозумілість й лякала її, й манила.

– Оце я розумію – шанування традицій! – реготнув хтось знизу сходів.

Неохоче відірвавшись від таких спокусливих губ, Ілмар кинув погляд на свого друга Оларда, котрий, нітрохи не переймаючись ніяковістю дівчини, що сховала обличчя на грудях цілувальника, нахабно шкірився на парочку:

– Може, ще пилку підкинути? Дивлюсь, ви у смак увійшли, – знущально гиготів він.

– Я ж відіграюсь, – їдуче хмикнув Ілмар.

– Зрозумів, – смішливо поморщившись, кивнув той, – триматись якомога ближче до дружини, щоб потім вона мене не вдавила, попри всі традиції.

– А ти здогадливий! – лукаво осміхнувся Ілмар, натякаючи на дуже ревнивий характер половинки його друга. – Я ж можу сипнути так, що будеш цілуватись з ким завгодно, але не з нею.

– Все! Все! – сміхотнув Олард. – Мовчу!

– Тільки не зараз! – останні події все ж добряче муляли Ілмара, щоб відкласти з’ясування на потім. – П’ять хвилин, – усміхнувся він дівчині. – Тільки нікуди не зникни – ми швидко. Бренні! – гукнув у простір. – Простеж за нею, бо вона за всіма традиціями має тепер бути моєю парою!

Як тільки бузкова хмаринка матеріалізувалась зі словами: «Нікому не дозволено порушувати волю Творців!», – Ілмар вхопив друга за рукав й потягнув у коридор, де запхав до найближчої кімнати.

– Чому не попередили? – втиснув того в стіну, сяючи сердитим поглядом.

– Так! Так! Охолонь! – перехопивши Ілмара за зап’ястя, спробував відсторонити його Олард. – По-перше, попереджали. Я особисто тобі листа відправив. По-друге, що страшного сталось? Чи боїшся, що це дівча ревнуватиме?

Ілмар скривився: всю пошту він так і не перевірив після того клятого закляття! От тільки…

– Лист з закляттям – теж ваша робота?

Те, як на нього витріщився Олард, говорило не на користь останнього твердження:

– З яким закляттям? А захисна система пошти?

Ілмар відпустив друга й похмурився: захист на його пошті ставила матір – як найкращий спеціаліст в цій царині. Значить, і зламати його могла вона, особливо не сушачи собі голови – достатньо було до нього в гості завітати. Навіщо? Про заклинательку вона не могла дізнатись раніше від нього, щоб настільки нею захопитись, аби вирішити одружити з нею єдиного сина. Навіть, якщо їй розповів дядько, то навести якісь довідки, щоб прийняти подібне рішення в такі короткі терміни – теж не реально. Хіба, з друзями його змовилась з приводу тієї незнайомки?

– Кого ви притягли? – втупився в Оларда.

– Подружка Нейри, – поморщився той, згадуючи, як винесла всі мізки йому дружина цією ідеєю. – В моєму відділку з’явився новенький – Іреліон Таміс, а це – його кузина, Астріель Дарон. Вони виховувались разом, бо щось там з її батьками сталось ще в дитинстві. Десь, якось познайомились з нашими дівчатами. Ти ж знаєш, як ті полюбляють під крильце новачків брати. От і вирішили вас на свята звести, а там вже самі розберетесь. Хто ж знав, що в тебе хтось є! – сміхотнув чоловік. – Дивлюсь, на недосвідчених дівчаток потягнуло? – в дуже уїдливому виразі примружив друг очі. – Чи, справді, вирішив зав’язати зі своєю розпустою?  

– Не з’їжджай з теми! – ляснув його по плечу Ілмар. – Попередили, кажеш?

– Та особисто листа надіслав! – обурився Олард. – Що я, не розумію, як подібні сюрпризи можуть з себе вивести, особливо, коли вже є якісь плани? Хто ж тобі винен, що ти пошту не перевіряєш? А що за лист з закляттям?

– Багато питань! – натягнув посмішку Ілмар. – Ми так ризикуємо звідси не вибратись до кінця свят, а дівчата очікують. Тільки…, – враз скривився він, – ту вашу…, як її?

– Астріель.

– От-от! – хижо всміхнувся Ілмар. – Беріть її на себе. З мене й дівчиська вистачить.

– Щось я не зовсім зрозумів, – кинув на нього ошелешений погляд друг.

– Потім, – тягнув його до дверей Ілмар. – Все потім.

Внизу дівчата вже встигли затягнути в розмову Аереліс, знайомлячись з нею. По черзі щебетали всі три, окрім тієї незнайомки – Астріель. Вона стояла трохи осторонь і якось зверхньо, майже вороже роздивлялась дівчину. В цей момент Ілмар й сам не розумів чому, але почувався, мабуть, як та няня, що наклала таке потужне закляття на свою підопічну: хотілось захистити. Зрештою, вона не винна в усіх тих неподобствах, що довкола них відбувались з такою щільністю.

– Роззнайомились? – обхопивши лівою рукою Аереліс за стан, власницьки притягнув її до себе, даючи зрозуміти всім, що, в усякому разі на свята, цей варіант остаточний. – Циклоходів на всіх вистачить?

– Ну-у-у, – кинула винний погляд на Астріель дружина Оларда, – в одному доведеться потіснитись.

– Чудово! – окинув друзів знущальним поглядом Ілмар й потягнув на вихід Аереліс, котра спробувала було смикнутись в бік, але вирватись з його хватки було не так просто.

Єдиний циклохід з двома додатковими місцями для пасажирів був в Оларда з  дружиною: схоже, саме з ними приїхала незнайомка. Зараз вона, зі штучно натягнутою усмішкою, тіснилась в одному з двомісних. В чотиримісному розмістились Ілмар з Аереліс, окрім хазяїв.

– Бувала в містечку Дивовиж? – схилився до дівчини Ілмар.

– Давно, – почуваючись досить знічено, кивнула вона, боячись навіть обличчя до нього повернути. – Нас… від сиротинця возили до Талеріну. В містечко теж возили. Навіть в лабіринті були.

– І все?! – здивовано вигукнув Ілмар, забувши про умови зростання дівчини, та вчасно спохопився: – Ну, от зараз це виправимо.