3.4

– Та, ну, це вже просто знущання якесь! – вхопивши Аереліс за плечі, спробував відтягнути її від золотавої хмаринки Ілмар, але розчмихались вони на пару.

– Ой! – майже в унісон вигукнули всі три винуватиці.

– Трохи не за адресою, – криво всміхнулась четверта й незнайома дівчина, котру, мабуть, готували для цього ритуалу.

– Як би не було, – підвелась з-за столу матір, – але умови ритуалу доведеться виконати, інакше Творці знайдуть як покарати, – вигравала вона хитрим осміхом на вустах.

Ілмар лиш очі закотив: наче йому вчорашньої кари було мало! Та за що?! Він ковзнув зловісним поглядом по всіх трьох розумницях, що підвезли йому чергову порцію «щастя»: ті лиш насмішкувато хихотіли, з цікавістю роздивляючись Аереліс.

– І що ми чекаємо? – наблизившись до них, склала руки на грудях жінка. – Поки на голову щось впаде? – й здивовано спостерігала, як обидва скривились, згадавши нещодавнє падіння штукатурки й світильника, на щастя, не на їхні голови. – Гадаєте, вас це омине?

Ілмар покосився на дівчину, як і вона на нього. Судячи з виразу її обличчя, вона точно усвідомлювала, що цілуватись доведеться, оскільки той клятий пилок робився знову ж таки з омели, й відмова від поцілунків тих, кого ним посипали, дорівнювалась образі Творців. Чи ображались на це справді Творці – хтозна. А от різні, дрібні й не дуже, неприємності сипатись на голови таких розумників дійсно починали. Та й зараз погрозами ляпаса вже не відбудешся: надто багато свідків. Чоловік зітхнув: зважаючи на те, що вони все ще знаходились під дією попереднього закляття, ще один поцілунок лиш посилить його вплив.

Знущально покахикуючи, друзі почали відпускати жартики, що всю свою сміливість він, схоже, проспав разом з совістю. Дякувати, не згадували хоч, де й совість проспав, бо дехто цілуватись з ним точно відмовився б. Вже й дружини їхні почали шпильки відпускати: дарма, чи що, вони старались, влаштовуючи безхозного товариша їхніх чоловіків, котрі не мали одні страждати, поки він своєю вольницею насолоджується.

Вп’явшись благальним поглядом у затягнуті похмурими хмаринками очі дівчини, Ілмар опасливо поклав руки їй на плечі й, зітхнувши, схилився до губ. Нахабніти він не став, та й при такій кількості глядачів отримати задоволення все одно не вдалося б, тому, поцілунок був легким, хоча навіть такий переривати йому не хотілось. А, враховуючи дію закляття, їм обом коштувало чималих сил не забутись, попри натовп довкола них. На якусь мить йому здалось, що в погляді Аереліс промайнуло розчарування, й він ледь не повторив наново, але галас друзів повернув до реальності.

– Тепер можете з чистою совістю відправлятись на свої гульбища! – задоволено плеснула в долоні матір. – А я спробую розштовхати Бертора й приготувати щось на святкову вечерю, бо до обіду ви все одно не повернетесь.

– Ти збираєшся щось готувати?! – досить скептично всміхнувся її словам Ілмар.

– Саме – щось! – сміхотнула та. – На більше не розраховуйте: без Лаенні більше й не вийде, але на щось – я цілком здатна.

З побажаннями успіху у важкій долі кухаря – компанія потягнулась на вихід. А Аереліс спробувала прошмигнути до своєї кімнати. Проте, невдало:

– Ти куди? – спіймав її за руку Ілмар.

– Здається, я тут зайва, – потупивши очі, ледь чутно пробурмотіла вона, що взагалі на неї не було схожим.

– Хто тобі сказав? – загородив собою двері до її кімнати магістр.

– У вас своя компанія, – кивнула в бік його друзів, що йшли до сходів.

– Якщо не помітила, то вони всі одружені, – хмикнув Ілмар.

– Вам пару теж підібрали, – додала вже більш злим тоном.

А це вже було схожим на ревнощі, що чимало повеселило чоловіка. Значить, як ляпаса йому дати, чи й взагалі верхи проїхатись – була смілива й зухвала. А, як тільки зрозуміла, що біля нього цілком хтось місце зайняти може – одразу насупилась й знітилась. Проте, зараз й він був злим на те, що його ні про що не попередили. Мало йому матері, котра спить й бачить – як його одружити, так тепер ще й друзі вирішили подібним зайнятись. Ну, та звісно! Не їм же лише в таке вляпуватись! От тільки він ненавидів, коли хтось намагався вбудувати його у свої плани. Тому, руйнація їх завжди була строго гарантованою.

– В мене не спитали, – криво всміхнувся Ілмар. – До того ж, ми з тобою зв’язані тепер на всі свята – доведеться святкувати разом!

– Це – не обов’язково! – спробувала висмикнути руку дівчина.

– Ні-ні-ні! – не відпустив її він. – Мені вистачило неприємностей, а ти хочеш їх помножити багатократно. Ти й так злишся на мене – значить, я ще щось отримаю. А, як ще й Творці розсердяться – то мені тільки лягти, заплакати й померти залишиться.

– Я не серджусь, – всміхнулась на його останні слова Аереліс.

– Повірю, лише якщо цілий день бачитиму твою усмішку, – потягнув її в бік сходів чоловік. – Ну, не можна ж святковий день просидіти в чотирьох стінах!

– Мені здавалось – їх тут дещо більше, – смішливо зазначила дівчина.

– Вирішила порахувати, щоб легше було складати план руйнації мого замку?! – глузливо хихочучи, озирнувся до неї Ілмар. – Тоді, точно не залишу!

– Триста вісімдесят дев’ять! – пролунало в них над вухом. – Я вже порахував.

– Бренні! – вискнула Аереліс, ледь не полетівши від несподіванки зі сходів, але була вчасно підхоплена міцними чоловічими руками.

– Схоже, ти таки напросилась на неприємності, – сміхотнув Ілмар, притискаючи її до себе. – Здається, Бренні – твоє особисте покарання.

– От не цінуєте мене – ображусь і зникну! – майнула перед ними бузкова хмаринка, сипонувши в них черговою порцією золотистого пилку. – А тепер спробуйте не поцілуватись! – хрипко реготнув дух, знов зникаючи.

– Бренні! А-а-а-а! – остаточно втратила терпіння дівчина й тупнула, потрапивши по нозі Ілмара. – Скільки можна?!

– Мені за що? – скривився від болю чоловік. – Святі Творці! – простогнав він. – Схоже, хтось там таки вирішив покарати мене за все й одразу, – закотивши очі, жалісливо дивився десь у стелю, ніби там хтось міг почути. – Я ж так і до кінця свят не доживу. Ну, все! – стрімко схилився він до обличчя Аереліс. – Хоча б за це я отримувати по голові не хочу! – і вп’явся в її губи.