3.3

Кілька годин роздумів ні до чого не призвели. В Ілмара не було жодного уявлення хто б й задля чого так заморочився. Ні, він не був святенником, але серед його коханок не було жодної вільної жінки – лише заміжні. З такими менше проблем – під вінець не тягнуть. Й жодна з них поки не натякала, що хотіла б розвестись з чоловіком, аби вискочити заміж за нього.

– Наївний! – знущально хмикнула матір. – Це не означає, що ні в кого з них не було такої думки.

– Але ж вони ніколи не бували тут і не будуть! – обурився син. – Ні! Цей варіант точно відпадає. До того ж, його треба втілювати у найкоротші терміни, оскільки шансів на те, що до листа випадково не торкнеться хтось випадковий – не так багато.

– Кому ще відомо, що ти отримуєш такі листи? – з суворо стиснутими губами й напруженим поглядом практично сталевих очей вона мало скидалась на галасливу матусю. Зараз перед Ілмаром сидів головний магістр відділку захисних заклять Служби безпеки Магістерію – Ріенія Арморн.

– Тобі, – хижо ошкірився Ілмар.

– Мені здавалось – ми це вже пройшли, – осікла його матір. – Не смішно. Хіба, якби тобі було б вже років сорок, а ти все ще міняв би одне ліжко на інше то, може, й докотилася б до такого позориська, аби не дізнатись одного разу, що проти тебе влаштували заколот ошукані чоловіки.

– Мамо! – рикнув чоловік.

– Все! – зметнула вона догори руками. – Досить про це! Не хочу навіть обговорювати! Великі хлопчики мають самі відповідати за свої вчинки. Хто ще знав про листи?

– Самі інформатори, – замислився Ілмар. – Ще могла бачити Тенні, оскільки прибирається в кабінеті. Теоретично могли бачити й Касеріс, й Бертор. Але жоден з них не знає, що вони означають.

– А не треба знати, – граційно повела бровою жінка. – Достатньо бути певним, що ти ці листи обов’язково читаєш. Хтось бачив?

– Ні, – впевнено мотнув він головою. – Сьогодні вперше відкрив його в присутності сторонньої людини. Сил вже не було тягнути далі, поки залишусь наодинці, а там могла бути цінна інформація.

Мати замислено постукувала пальцем по столу:

– Тоді, лиш хтось, пов’язаний зі службою. Серед інформаторів є жінки?

– Жодної! – докірливо глянув на матір. – Я не вважаю нормальним використовувати жінок таким чином.

– Ну, так! Ну, так! – знущально всміхнулась матір. – Ти їх розглядаєш з більш горизонтального ракурсу.

– Та скільки ж можна?! – обурився Ілмар.

– Що ж я зроблю, якщо твоя поведінка наштовхує саме на такі думки? – смішливо розвела руками жінка. – От здам тебе в турботливі руки – й рот на замок, щоб твоя дружина, чого доброго, не почула, бо не хочу, аби твоє чудове волосся завчасно покинуло голову.

– Я не звіринка, – ображено буркнув син, вже не маючи жодних сил сперечатись, – щоб мене прилаштовувати.

– Угу, – кивнула та з абсолютно серйозним виглядом. – От тільки поводишся інколи, як окремий вид…, – кого – уточнювати не стала. – Час вже спати, – перевела вона тему, підводячись з крісла. – Ночуватимеш тут?

– Навіщо? – здивовано глянув на неї. – Теріс одразу ж сповістить, якщо хтось спробує прослизнути без мого відома. До того ж, всі працівники на свята розбіглись, окрім Бертора. Але не думаю, що то він так мою прихильність завоювати вирішив.

– Сподіваюсь, що ні! – глузливо сміхотнула матір. – Гаразд. Розбиратимемось з ранку.

А з ранку виявилось, що розбиратись буде складно. Ілмар ще крізь сон чув якийсь галас під замком, але заснув наново, сподіваючись, що зі святкуючим натовпом розбереться Бертор, роздавши їм заготовлені дарунки, або ж, якщо цей розумник теж ніяк не прокинеться, Теріс. Ще бабця, щоправда, може вискочити й почати волати з ними святкові пісні, то галас затягнеться надовго. Але від такого неподобства в нього був дуже дієвий засіб: закляття тиші, котре він навіть у напівсонному стані здатен був накинути на вікна.

Проте, заснути надовго йому не дали. Не встиг він заринути до дуже навіть приємного сну, як його звідти висмикнула та ж Теріс:

– Зі святом, соня! – зісмикнула вона з нього ковдру. – То твої гості, між іншим, беруть замок на абордаж. Точніше, вже взяли.

Як тільки до нього дійшов сенс фрази, він злетів з ліжка:

– Що значить – взяли?! Ти їх пустила?! – похапцем натягуючи штани, заплутався він у штанинах, але, по щастю, впав на ліжко, відмітивши про себе, що дія злості Аереліс, мабуть, скінчилась, бо, інакше, валявся б зараз на підлозі, добряче об неї приклавшись.

– А кажуть, що коротка пам’ять в дівчат! – сміхотнула Теріс. – Це ж твої друзі, з якими ти навчався!

За всіма цими клопотами й неприємностями він зовсім забув, що кожного року вони збираються своєю групою сокурсників й відправляються святкувати у містечко Дивовиж, як його називали, де було повно цікавих розваг. От тільки останні пару років він вже не надто охоче на це погоджувався, оскільки всі товариші по Академії встигли обзавестись дружинами, а дехто й дітьми, й непрозоро відпускали жартівливі натяки щодо нього. А дехто ще й погрожував йому пару знайти, аби він не втратив залишки своєї й так підмоченої репутації.   

– Ти ж не пускала їх до мого кабінету? – застрибуючи на ходу в чоботи, намагався одночасно запхати в штани ще й сорочку Ілмар.

– А цю навалу можна втримати?! – пирхнула Теріс. – Сам їх лови по замку. Твої ж слова, що для друзів тут все відкрито, – з’їдучила вона, згадуючи його останню пиятику.

– Де Бертор?

– Спить! – відповідь була незмінною.

– Звільню неробу! – буркнувши невдоволено, Ілмар помчав на голоси.

А голоси лунали з кабінету. Ні, ну, він завжди надійно замикав все секретне, що не мали б бачити сторонні очі, але це вже було занадто! Особливо, враховуючи вчорашні події.

Влетівши всередину, Ілмар не знав як зібрати до купи очі, так вони бігали, чіпляючись за всіх й одразу. За столом, на його місці, на щастя, сиділа матір, пильно спостерігаючи за веселою компанією, ще й встигаючи обмінюватись з ними жартами, професійно усміхаючись при цьому. Троє хлопців щось активно їй розповідали, емоційно жестикулюючи, а от дівчат було четверо, що вже його напружило: одна була незнайома.