3.2

Як не хотілось йому самому провести свою неочікувану гостю, але довелось повертатись в кабінет, поки його люба матуся не кинулась за ним. А вона могла.

– Невже? – не встиг він увійти до кабінету, як почувся її, повний неприхованого сарказму, голос. – Боялась, що ти й до ранку від неї не відлипнеш. З яких пір ти став водити сюди своїх хвойд?

– Мамо! – аж ляснув долонею по столу, падаючи в крісло навпроти, Ілмар. – Ця дівчина, – тицьнув пальцем у двері, – не хвойда!

– Ого! – округлила очі матір. – Якщо вже ти зриваєшся на такий крик, то, мабуть, так і є, – лукаво всміхнулась вона. – Але чому я нічого про неї не знаю?

– Може, тому, що я про неї тільки сьогодні дізнався? – хмикнув син.

Жінка ошелешено витріщилась на нього:

– Й одразу ж сюди?! Та ти сам себе перевершив!

– Ма-мо! – вже просто гарчав Ілмар. – Вона – заклинателька книг! От і все!

– Оу! – плеснула в долоні матір. – Це та, про яку Теяр розповідав сьогодні?

– Ти бачилась з дядьком? – враз змінився його тон, а погляд заіскрив хитринкою.

Якби перед ним була малознайома людина, мабуть, нічого й не помітив би, але блиск очей її видав:

– Звісно, – абсолютно рівним тоном повідала вона. – Він завжди заходить поздоровити з майбутніми святами.

– Ма! – скептичним посміхом розтягнув губи Ілмар. – Скільки ви ще ховатись будете? Я вже достатньо дорослий хлопчик, щоб не звинувачувати вас у зраді татової пам’яті. Скільки років вже минуло! А Теяр завжди був у тебе закоханим. Я ж бачив це ще малим. І знаю, що межу він ніколи не переходив. Навіть, коли його брат загинув, – спогади тінню пронеслись обличчями й матері, й сина.

– Все так, синку, все так, – сутужно зітхнула жінка. – Я кохала твого батька… Але! – скинулась вона. – Мова зараз не про мене, милий! Може, нарешті, поясниш, що я тут бачила, якщо ти намагаєшся мене запевнити, ніби бачив цю дівчину мало не вперше.

– Приворотне закляття! – ошелешив її син.

Ледь не роззявивши рота, мати озирнулась на двері:

– Ця дівчинка примудрилась тебе захомутати?! Скільки їй років?

– Вісімнадцять, мамо! – дратувався Ілмар. – Ніхто мене не хомутав!

– Не така вже й велика різниця: якихось одинадцять років, – пирхнула та. – Але ж як вона примудрилась це утнути з тобою?!

– Та ні при чому вона! – рикнув син. – На столі лежала кореспонденція. Зверху був лист, котрі я періодично отримую від цілком знайомих мені людей по службі. Я й відкрив… не думаючи, – скривився, помітивши докірливий погляд матері. – Я втомився, як собака, котрого ганяли цілий день, мамо! Ти уявити не можеш, з чим мені сьогодні зіткнутись довелось! Легше викиди темної магії ліквідувати, повір, аніж з цим дівчиськом спілкуватись.

– То це вона таки винна?

Глибоко вдихнувши, Ілмар віддав перевагу все ж не сперечатись, а роз’яснити ситуацію:

– Вона просто першою зреагувала на те закляття й вирішила знищити лист, поки прив’язка не активувалась повною мірою. Але закляття виявилось з секретом: хтось зробив так, аби потім прийти й торкнутись його, щоб сформувати прив’язку до себе. Якби не Аереліс, я б за мить вже й забув би про все, що сталось. Але тепер приворот діє на нас обох. Розвіється, може, дня за три.

– Хм…, – мати потарабанила пальцями по столу. – Ця дівчинка виключається?

– Ми з нею знайомі кілька годин лиш! А в замок потрапили просто перед тобою, та й те випадково, – обурено засопів син. – Я гадав, що маю повернутись порталом в Магістерій, щоб вже там думали, куди її оселити. Але хтось там вирішив, що займатись цим напередодні свят, маю саме я.

– Це не ти на неї…, – з дивним виразом обличчя, жінка якось невизначено кивнула в бік дверей, – е-е-е… приворот на свята наклав все ж таки?

– Мамо! – підскочив з крісла Ілмар. – Ти знущаєшся?! Я не полюю на юних цнотливих дівчаток!

– Дуже шкода, що й вони на тебе не полюють, – розчаровано зітхнула матір. – Гаразд. Давай думати: хто б це міг бути?